Українська інтелігенція сама вибрала цей стан річей, цим ставши в повну суперечність з методом мілітарної визвольної боротьби, з ідеею українського війська. Хто не признав революції, цеб-то, насильства над ворогом, той не признав і українського війська. Хто признав соціяльне панування чужинців на Україні, той мусить признати і політичне його панування, цеб-то, часово зріктись своєї самостійности, державности і технічного апарату держави — війська.
Замісць революції — еволюція, цеб-то, боротьба економічними і культурними засобами, а не мілітарними. Військо в такім разі не потрібне. Через те і прийде з конечністю капітуляція перед окупацією. Московська, польська, румунська окупація, очевидно, будуть прийняті, як тимчасово неминуча форма існування українського народу. Цю форму українство намагатиметься найшвидче пережити, але все таки еволюційно, методами всякої боротьби, опріч мілітарної. Всякими силами, але без війська.
Через те перед нами шлях організації боротьби, політичної, господарської і культурної відповідно обставин, в яких живе український народ.
Усамостійнення і створення українського суспільства шляхом революції не вдалось через те, що українська інтелігенція не приняла обов'язкових преміс соціяльної механіки, не пішла з більшістю нації, з трудовими клясами, — і через те не змогла організувати війська тієї більшости.
Значить залишився шлях еволюції не тільки для інтелігенції, а й для трудових кляс. Інтелігенція сама ніколи не визволить України, бо вона не є соціяльною групою з самостійними інтересами. Визволення України має організувати тільки трудова частина нашої нації: селянство і робітництво.
Очевидно, що селянство і робітництво (головно селянство) мусить витворити в собі всі елементи повного суспільства і щойно тоді скинути чужинецьке панування. Скидання це инакше не може статись, як тільки методом революції, цеб-то, насильства над противником. Проблема визволення і створення своєї держави нерозлучно звязана з проблемою війська.
І коли трудова інтелігенція вироблятиме методи культурної, господарської і політичної боротьби, вона не матиме права без рішення обминати проблему війська. Виховання всієї нашої трудової нації повинно піти в напрямі вироблення і засвоєння всіх методів боротьби і в тім числі мілітарного. Зневажливого відношення до військової функції в суспільстві не повинно бути, коли хто думає справді про боротьбу.
Перш над усе всяка форма організації повинна бути основана на засвоєнні найбільшої пляновости й дисципліни, солідарносте й послуху. Це однаково відноситься до партії, професійної спілки, кооперативу і т. д. Це перша основа «військовости» — хто звик до гармонії, пляновости, дисципліни в житті, той буде на свойому місці і в війську.
