православну реакцію тоді, коли були власне такими загонистими революціонерами. Повели вони натомість народ за собою там, де потрафили міцно зорґанізуватись, з традицийними поняттями народу та зі степеню його восприїмчивости рахуватись, а разом з тим, необхідну для всякої авторитетної в очах народу церкви, незалежність супроти влади світської заховати. Про відносини народу до православія була мова вище. З живої (завдяки своїм провідникам) віри народніх українських мас в XVII ст., воно перетворилось у всеросійське казьонне (урядове) православія і через оцю свою повну залежність од світської влади загубило свою громадськи-орґанізуючу здатність і утратило свій авторитет в очах цих мас.
Мої відомости про історію Скіту Манявського замалі, щоб я міг на поставлене про нього питання відповісти. Що ж до буковинського православія, то мені здається, що рішаючу ролю в його історії відограла вікова політична приналежність Буковини до православної Молдавії, піддержка, яку воно знаходило у світської молдавської православної влади і в решті більше „католицький”, коли можна так сказати, активний і громадський характер молдавського православія в порівнанні з російським православіям державним.
