рами, за священні права людини, за винищеня „буржуїв“ усього світа. Гасло це справа другорядна, аби армія й аби війна, бо без того ні одна держава в світі на руїнах революції повстати не могла й не може. А гасло само тоді напрохувалось — це війна за волю України з Росією временного правительства — з Керенським. За цим гаслом пішлаб була вся „большовицька“ Україна, пішлиб були всі праві хліборобські й монархічні круги, що всяких „кадетів“ російських не переварюючи, з хвилиною абдикації Царя могли вважати, що переяславська умова й злука Московщини з Україною перестала істнувати.
Ми хлібороби-гетьманці могли тільки це провідникам нашої демократії радити. Але виділені з нації ціми провідниками в окрему групу „ворогів народніх“, не мали можности цього зробити. Це були часи для українського Лєніна. Лєніна ми не знайшли. І в тім уся траґедія Української Республіки, — траґедія, якої коріння спочиває в традицийній українській демократії.
Бо коли замість війни за повну волю цілої української нації пропонується українському „народові“ автономія й земля, а українські „пани“ виділяються в якусь окрему катеґорію й говориться про них народові: ось це твій найбільший національний ворог, а це ми твої оборонці — то чесний селянський народ одвертається від хитрих „народолюбних“ політиків і йде туди, де єсть велика ідея, де єсть творчий розмах, де єсть війна за цю ідею.
Соціялізацією землі, федералізмом і національними меншостями українська демократія знищила не тільки нас — ненавистних їй „контрреволюціонерів, хліборобів, самостійників і гетьманців“ — вона зарізала й сама себе. Поддєливаня под мужицький розговор — для мужика неінтересно. Ця ґеніяльно схоплена істина мусить бути вогненними літерами вписана в „книги битія“ української демократії для науки як не сучасного, то принаймні всіх будучих її поколінь.
„Державна“ роля нашої демократії для сучасної історичної доби вже скінчена. Вона може лише продовжувати далі єдине діло, до якого вона по природі своїй єсть здатного — діло політичного посередництва між чужими урядами на Україні й українським „народом“. Посередництва між старою Росією й народом, між Керенським і народом, між Антантою й народом, а тепер між новою Польщею й народом та між новою Росією й народом.
При тім доля нашої демократії звязана нерозривно з долею сучасної Польщи й сучасної Росії. Коли Пілсудський і Лєнін поділять поміж собою Україну й кожний із них сотворить державний апарат та, нову польську й російську аристократичну верству в підляглих їм українських землях, то діло нашої демократії буде — творити там демократичну опозицію. Кричати або шопотіти „кривда нам ся діє“ й гостро або лагідненько підбунтовувати народ проти його „гнобителів“ — з таким напруженим патріотичної енерґії, яке буде відворотно пропорціональне силі тих „гнобителів“. Чим сильніщі будуть Пілсудські та Лєніни, тим слабший буде патріотизм української демократії, — чим вони будуть слабші, тим більше ростиме
