на естраду вискочив „хтось у сірому“, розуміється інтеліґент-офіцер, і став несамовитим голосом плюгавити нашу минувшину, а особливо лаяти Гетьманів, що тільки, мовляв, з народу кров ссали і його в неволю продавали. Тих самих Гетьманів, про яких — як це не одному з участників зїзду було відомо — згадав не раз добрим словом Шевченко, про яких і „батько Грушевський“ стільки гарних книжок написав. Зробилося в залі так, як бува на великім селянськім празнику хтось підвипивши скаже якусь дурницю. Всі стараються в це місце й не дивитись. Але в міру того, як „оратор“ говорив, починали в очах деяких солдат появлятись злі вогники. „А де вони єти самиє, що отих гетьманів хотять?!“ чулося виразно в ціх поглядах, звернених жестами оратора на нас, групу українських самостійників, що зібралась була в однім куті.
Для нас ця „передмова“ до зїзду майбутніх ідейних провідників української армії, була гіркою, болючою образою. Мій знайомий — полковник Олександер Сахно-Устимович, зрештою спокійний і як дитина лагідний чоловік, з шаблею хотів кинутись на хуліґана. Ледве ми його здержали. Але від відповіді „ораторові“ здержати таки не змогли. Та тільки він став говорити — урочисто війшла президія. Сахно-Устимович замовк. Демократичний настрій був попереднім „оратором“ зроблений.
Поки життя не забуду отого моменту. Того й ще одного.
В яку годину по відкриттю зїзду й цій хуліґанській передмові, появляються раптом на сцені коло президії козаки з прапорами й портретами… Чиїми?… Тих же самих тільки що облаяних та оплюгавлених Гетьманів! Мало того. На ці гетьманські портрети вони, ці козаки, вмерти за „федеративну Україну“ клянуться.
Мене аж у горлі здавило. Зболілі, напружені нерви відчули одразу настрій солдатської маси. Її почуття законности, почуття чесности й моралі було тяжко ображене. Оці „українські буржуї“ з неі кепкують, сміються — такий тільки висновок міг зробити з того всього в справах політичних ще недосвідчений український солдат. І в „зраді“ Сагайдачників, Полуботковців, Богдановців, Дорошенковців і тих усіх инших полків, що ймена українських Гетьманів у інтерпретації українських ес-ерів носили — зовсім не винна чесна, моральна, законна українська солдатська маса. Винні ті „книжники й фарисеї“, що свою національну пустопорожність хотіли затушувати перед „народом“ підкреслюванням мертвої національної форми; ті, що своє власне духове каліцтво, свою невіру й погорду до ідеї власної державности, вважали врожденним каліцтвом цілого українського народу, який на їх думку їхню ідею нації тільки як „земельку“ та зненависть до „панів“ міг зрозуміти й приняти.
І винні може більш од усіх ми самостійники-гетьманці, що тоді зараз же, не чекаючи, з вільним козацтвом, зі зброєю в руках, в оборону традиції національної, чести національної й своєї власної чести не стали…
