за тип справді польського диктатора, думаю, що його приклад повинен бути для наших націоналістів охлократів відстрашаючий. Мені здається, що Пілсудський міг-би був стати загально шанованим начальним вождем польської армії, і міг-би був покласти в той спосіб міцні фундаменти під будову польської держави тільки тоді, коли-б на чолі цієї держави стояв вищий над всі класи і партії Монарх. Як кандидат в диктатори-Наполєони Пілсудський себе в Польщі політично унеможливив і — кажучи по євангельськи — закопав в землю свій державний талан а з ним може і будуччину польської держави. Що-ж думати про Пілсудських у нас, нації недержавної, а не поневоленої, — нації, яка не має і не може мати в собі такої, як польська — на тисячолітній свідомости національній виросшої — націоналістичної культури.
Прикладом для наших войовників націоналістів мусів-би бути не Пілсудський, а Монк — той анґлійський войовник-патріот, що по революції Кромвеля відновив в Анґлії монархію. Не для себе здобував він владу в зруйнованій революцією країні. Його меч служив не його власній амбіції, а реальному символові тієї старої традиції державно-національної, яку репрезентував анґлійський Монарх. І тому, що все громадянство побачило оцю покору людей меча перед реальним Символом Держави і Нації, змогла серед нього відродитись єдність державно-національна, знищена революцийними диктаторами під гаслами добра нації неперсоніфікованого, а тому фіктивного, яке кожний инакше розумів і яким кожний свої инакші честолюбні замисли прикривав.
Так само і по »смутному времені« в Москві, московські »служилые люди« (такі самі, по свому громадському типу, як і наша сучасна націоналістична охлократія) ударили покірно чолом перед боярським Родом Романових, хоч цей рід боярський мав тоді за собою одну тільки силу традиції державно-національної, але силу власне єдину, щоб в пореволюцийнім хаосі відріжнити тих, хто хоче служити державі, від тих, хто хоче служити собі. Бо власне в цій персоніфікації ідеї державно-національної в конкретнім, реальнім — з державно-національною минувшиною звязанім — Роді даної нації, лежить творче значіння Монархії в хвилинах, коли нація, збаламучена тріскучими але порожніми фразами ріжних революцийних демаґоґів, опиняється в повнім внутрішнім розбиттю, в повному хаосі. Місце розєднуючого націю чванства, порожности і сам-собіпанства свіжо визволених рабів, які під ріжними »партийними« революцийними гаслами націю розбивають, займає тоді — обєднуюча знов націю — покора перед її видимим, реальним, історично вже витвореним, Маєстатом, персоніфікованим в реальній особі Монарха. Про цю покору, без якої не будуються держави, слід памятати особливо нації, що всі свої власно-державні змагання не здійснила через розперезане, — нічого, крім своєї власної порожности, не поважаюче — чванство ріжних, мріючих про свою власну диктатуру, отаманчиків.
Україна, коли має істнувати, мусить пройти через процес сотвореня держави, тоб-то процес завойованя влади найсильніщою
