Цю сторінку схвалено
пішов на бажання здискредитувати і знищити оцю нашу працю. Під прапором власне »варяжського монархізму« розпочалось звичайне українське демократичне руйнування хоч невеликого і не ідеального, але посідаючого вже свою традицію і вже реально істнуючого, во імя »ідеального« і нового, але утопійного і безґрунтового будучого: повтореня в карикатуральних формах »повстання проти Гетьмана і проти панів« — тільки вже не в старих привичних костюмах демократично республіканських, а в зле допасованих і вульґарних костюмах »демократично-монархічних«. Розуміється такого результату своєї теорії напевно не сподівався її Автор, і з цим найновіщим (та мабуть найгіршим) способом демократичного (тільки зі спекуляцією не на соціялізмі, а на »монархізмі«) будування »Соборної України« — який видумали її редактори — ані він, ані той »чужоземний королевич«, під іменем якого оце »будування« відбувалося, судячи по дійшовшим до нас звісткам, вповні і без застережень не солідаризувались.[1]
- ↑ Методи боротьби і арґументи редакторів »Соборної України« нічим, хіба тільки більшою хаотичностю і нельоґічностю, не ріжнились від методів цілої української демократії. Їх боротьба з »лівими« може тільки служити доказом, що не можна побороти ліву демократію демократією правою, бо демократ лівий завжди розумніщий від демократа правого, хоч би тому, що він більше консеквентний. Знов же їх боротьба з нами, це повторювання старих і банальних демократичних фраз. Отже »поміщики« українські це розуміється не хлібороби, а »хлібоїди«, і сотворена цими »поміщиками« вся інтензивна хліборобська культура, якої розвиток підготовив реальний ґрунт для національного відродженя України, це така дурниця, про яку »патріотам« говорити навіть не випадає. Сучасна Гетьманщина, найбільше реально істнувавша форма української державности, це розуміється діло »не українського уряду« і »російського ґенерала«. Єдина надія »Соборної України«, це так само як і у есерів, »середняк«, який тільки придбав собі тут вже не »соціялістичний«, а милий і симпатичний »дрібно-буржуазний« епітет. Що на цій достойній всякого поважаня і дуже потрібній, але по природі своїй інертній та пасивній »середняцькій« масі спіралось досі все, що нищило вимагаючу активности і орґанізованости Україну — про це демократи »монархісти« з »Соборної України« так само розуміється мало думали, як і демократи есери з »Нової України«. Предки місцевих »панів« і самі ці »пани« розуміється »зрадники України«, хоч навряд чи панам редакторам »Соборної України« вдалось би документально доказати, що їхні предки тільки те й робили, що вірою і правдою служили Україні; історія принаймні останнього століття каже, що вся ріжниця між цими двома катеґоріями предків була тільки в чинах і жалуваню, а з історії столітть попередніх можна лише довідатись, що значно менший відсоток »зрадників України« був власне між »панами«, як між »не панами«. Звичайна ультимативна вимога, ставлена чужими урядами козацьким борцям за Україну: — шляхту, яка єсть між ними, видати, чернь розпустити — доказує, що власне не »середняк«, не те, що було посередині між шляхтою і черню, було для ворогів України найстрашніще…
Як личить всяким патріотично-демократичним публіцистам послуговалась »Соб. Україна« і перекручуваням чужих думок. Аристократією ми скрізь і завжди називали правлячу провідну верству, без огляду на її походженя — ці панове підсувають нам поняття аристократії в значінню родовому і сміються з власних дотепів, роблених при цій оказії. Демократією ми ніколи і нігде не називаємо »народ« який демократією ніколи і нігде в світі не буває, а тільки таку правлячу провідну верству, якої одною з головних ознак єсть те, що вона править при помочі обдурюваня народу — ці панове підсувають нам поняття демократії власне в неправдивому значінню »народа« і, як всі демократи розуміється, беруть перед нами оцей »народ демократичний« в оборону. Врешті характерно, що одним із авторів »Листів від українських хліборобів до української інтеліґенції« (їх завданням було спародіювати мої »Листи до Братів-Хліборобів«) був п. В. Н. Андрієвський, заслужений педаґоґ з Полтави, який — коли там в 1917 р. закладалась хліборобсько-демократична партія і коли я стояв за те, щоб ця партія була власне хліборобською і щоб їй дати тільки назву »хліборобська« — виступав дуже гостро в характері »всеукраїнського націоналіста« проти »класовости« партії та цієї мною пропонованої назви. Зате в »Соб. Україні« він, вже в характері »хлібороба« і »середняка« виступив проти мене, як проти »інтеліґента« і поміщика. Поза заразливою пошестю демократичного руїнництва не бачу, як тоді так і тепер, инших причин такої сталої опозиції з ріжних фронтів і не даючи до неї особисто ніякого приводу, дуже жалую, що п. Андрієвський в той спосіб виладовує свою цінну енерґію. Взагалі сумні рефлексії викликає це все. Коли в своїй — по мірі всіх сил і розуміння виконуваній — громадській праці зустрінеш замість поважної критики чи дискусії блазенські кпини якогось пана Батеровича-Безпалка і йому подібних, то не береш цього дуже до серця, бо знаєш, так би сказати, »природу« цих панів. Але коли подібне до цього зустрічаєш в »правій« і »патріотичній« »Соборній Україні«, то треба вже справді великого зусилля, щоб не признати слушним вислів Є. X. Чикаленка про сучасне демократичне українство, як про зайняття »трьох тисяч варятів…« з тим додатком, що несерйозність єсть тою основною прикметою, по якій відбувається »натуральний добір« оцих »варятів«…
