Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/515

Цю сторінку схвалено

буде вилічена, кожним честний інтеліґентний українець мусить знати, що коли він приймає участь в політичнім українськім життю, тоб-то піддержує віру в можливість істнування України, а разом з тим не поборює оцього розкладу, який ширить українська ⁣»свідома«⁣ інтеліґенція, то він бере на себе моральну відповідальність перед ⁣»малими сими«⁣ за діла цієї інтеліґенції. Він бере відповідальність за ширеня такої української національної ідеолоґії, яка з такою інтеліґенцією не може бути ніколи здійснена, а для якої ⁣»малі сі«, приймаючи її безкритично на віру, готові чим можуть жертвувати. Отже, будучи честним, треба ⁣»малим сим«⁣ сказати: Україна це тільки література; тому по українськи можете співати, танцювати, читати, писати, старину згадувати, поетів величати, але нічим реальним — ані життям, ані майном — для України не жертвуйте і не ризикуйте, бо при такій інтеліґенції, яку ми маємо, жертва ваша безцільна і пропаде вона даремнісінько. Або — бажаючи не Провансу, без непотрібних народніх жертв, а України, з необхідними для її реалізації жертвами — треба вийти з ⁣»невтральности«⁣ і треба енерґійно, не гаючи ні хвилини часу, братися за ліченя ґанґрени.

Основний лік — як вище вже було сказано — це відродженя та зміцненя українського консерватизму, в розумінню сильного зорґанізованя — честних, сильновольних, розумних, посідаючих традицію та досвід влади і політично здержуючі та орґанізуючі громадські прикмети — українських людей. В данім випадку мова йде про інтеліґенцію, тоб-то про відродженя та зміцненя української консервативної державницької ідеолоґії і орґанізацію цієї інтеліґенції, яка таку ідеолоґію буде ширити і розвивати. Щоб орґанізація консервативної інтеліґенції могла зародитись і розвинутись, мусить бути підготовлена восприїмчивість на таку орґанізацію і на її ідеолоґію серед цієї української інтеліґенції, яка вже єсть. Без цього будуть паралєльно, без ніякого на себе впливу, істнувати дві — себе взаємно не розуміючі і собі зовсім чужі — українські інтеліґенції: одна, з одиниць складена та на безпотомну загибель засуджена, консервативна, і друга, більше численна та більше довговічна, бо до безконечної української руїни і до процесу розкладу, який не вимагає ніякого зусилля, пристосована — революцийна.

Щоб не, було такого смертельного для України роздвоеня, треба щоб здоровіща частина сучасної української інтеліґенції — тоб-то ця частина, яка ще в стані усвідомити собі свою хворобу і яка ще може хотіти з цієї хвороби вилічитись — відділилась від частини безнадійно хворої, нездатної вже до виліченя. Цю здоровіщу частину жде дуже тяжка праця перевиховуваня себе — виховуваня в собі волі, розуму, витривалости, здержуючих громадських прикмет, ідейности, здатности до орґанізованости та до спільної праці — і ширеня ясної державницької ідеолоґії української, при страшних нападах фурії з боку хворої більшости української інтеліґенції. Проти цих нападів, проти цієї зарази, вона мусить себе імунізувати, тоб-то виробити в собі на них відпорність. Вона мусить себе імунізувати, але не ізолювати. Бо хоч нечитання українських газет і української політичної літератури єсть одним з найпевніщих способів, щоб не стратити віри в Україну, але воно не може зарадити лихові: вилічити хворобу. Щоб хворобу вилічити, треба бути з хворими в контакті, але, будучи в контакті, не треба ні в якім разі їхньою хворобою заражатись.

Дві річі потрібні для такої імунізації: любов і спокій. Любов до України та до своїх хворих братів-інтеліґентів, і спокій при обсервації хвороби — дадуть змогу здоровіщій частині української інтеліґенції зрозуміти своє стано-