землі свою власну владу назвати бацилом хвороби недержавности, то українська »свідома« інтеліґенція єсть місцем, де цей бацил множиться з найбільшою силою і звідки, з продуктами її ума, розходиться по всьому орґанізму. Заражує він, розуміється, найбільше ці частини, що найбільше восприймають продукти творчости »свідомої« інтеліґенції.
Перш за все звідки береться »свідома«, в своїй більшости демократична і революцийна, інтеліґенція? — По знищеню, як вище було представлено, власнодержавницьких змаганнь місцевих войовників-продуцентів, Україна з дійсности перетворюється в літературу. Все, що на Україні єсть активного, мужського, бажаючого не тільки словесної, а й реальної творчости, відходить од цієї літератури, денаціоналізується. Дві категорії людей притягаються після цього до ідеї України. Перша — це ріжного ґатунку »кающіїся дворяне«, деінде їх місце займають »кающіїся поповичи«, тепер може будуть ще »кающіїся комуністи«, загалом кажучи, »кающіїся пани«: представники верхніх в даній історичній добі і пануючих верств. Основною їх прикметою єсть сильно розвинена чутливість. Завдяки ній вони усвідомлюють собі своє громадськи ненормальне положеня на Україні і бажають спокутувати гріхи своєї верстви перед народом. Але ця гарна прикмета має у »кающихся панів« другий, вже негарний, бік. Рівнобіжно з каяттям, у них розвивається трусливість: страх перед оцим апотеозованим народом, і звідци бажання як найбільше відокремитись од свого, »на погибель засудженого«, класу (декласуватись) і як найбільше уподобнитись до народу (мімікри), замість народ уподобнити до себе.
Друга катеґорія людей, що по руїні держави притягається до ідеї України, виходить з самого народу. Українство для цих людей не єсть чимсь, до чого вони »додумались«, як перші, а єсть просто вродженою ознакою примітивности. Коли перші до українства з верніх пануючих класів опускаються, то другі від українства до верхніх пануючих класів починають підійматись. Обидві ці катеґорії в цьому протилежному рухові зустрічаються. При цій зустрічі українську »національно-свідому« і демократичну ідеолоґію, яку витворює перша катеґорія, приймають зпосеред катеґорії другої тільки ці, що не мають сили промостити собі шляху до верхніх класів, од яких одірвалась і одріклась категорія перша. В ідеолоґії плаксивій, романтичній і переповненій зненавистю та погордою до грішних панів — ідеолоґії, сотвореній »кающимися панами« — ці, що панами хочуть, але не мають ніяких даних стати, знаходять потіху і оправданя для своєї злоби, незадоволених апетитів, пасивности і слабости. В результаті »свідома« інтеліґенція, при нашій недержавности, добірається по прикметам завеликої чутливости, озлоблености, пасивности і трусливости. Вона витворює оце »свідоме демократичне українство«, в якому задихаються всі мужські активні елєменти як зверху, так і знизу: — зверху ці »пани«, що хочуть України, але без каяття, без трусливого самопринижуваня, без самодекласованя, без ренеґатської зненависти до свого класу і купування собі цією зненавистю »народньої« любови«; — знизу ці, що почувають в собі досить сил і внутрішньої вартости, щоб вибитись на верх не за те тільки, що вони »з народу і говорять змалку українською мовою«. Коли серед »свідомої« інтеліґенції ми зустрічаємо так мало дійсних жінок (по вислову одного з письменників-інтеліґентів), то це мабуть тому, що більшість мужчин серед цієї інтеліґенції женоподібна і що