надмірнім обособленю та індивідуалізмі одиниць. Українські люде, не звязані між собою ні в просторі (сполученями орґанічними) ні в часі (спільно усвідомленою традицією), посідають сталу тенденцію до диференціяції (поділу) при великій нездатности до інтеґрації (сполученя).
Наші демократи вживають понятть »народ« і »пани« в розумінню орґанізованих і орґанізовано борючихся між собою громадських ґруп. Вони забувають, що ні »народу« ні »панів«, як зорґанізованих громадських ґруп, на Україні нема. При цій неорґанізованости громадянства, яку ми досі маємо, »народ«, коли-б він раптом остався сам »без окупантів«, почав-би себе взаємно вирізувати так само, як вирізували себе взаємно його »пани«, в першій мірі пани-демократи. Наші демократичні інтеліґенти, які не можуть істнувати, щоб не поділитись на взаємно себе пожираючі політичні, конфесийні, філолоґічні і т. п. ґрупи, та ще кожну з цих ґруп не здиференціювати до мінімальних сполучень по кілька одиниць, — помиляються, коли щиро думають, що »народ« посідає ті прикмети суцільности та орґанізованости, яких їм бракує, і які тільки від них він міг-би перейняти.
Що-ж до взаємного незнання себе українських людей, то воно у нас дійсно надзвичайне. Полтавець про Галичанина, Херсонець про Холмщака, Черніговець про Подолянина, »свідомий« інтеліґент про правобережного »польського«, або лівобережного »російського« пана, обидві ці частини українських панів взаємно про себе і про »свідомого« інтеліґента, священник про них всіх, а вони всі про священника, офіцер і урядовець про громадянство, а громадянство про офіцера і урядовця і т. д. і т. д. — знають у нас напевно менше, ніж пересічний західний европеєць не тільки про своїх земляків, а й про всі західно-европейські нації. Що всі »польські« правобережні пани »єзуїти«, »бунтовщики« і »сноби« — в цьому переконані пани лівобережні »російські«. Що всі лівобережні пани подібні до Собакевичів, уміють тільки красти один у другого хортів або служити в поліції і рачкувати перед петербургським начальством — таке уявленя про своїх зросійщених родичів мають українські »польські« пани. Що кожний »свідомий« інтеліґент витирає ніс в кулак, гасить цигарки об скатертини і при нагоді витягає у сусіда гаманець з кешені — так думають пани; а що всі українські пани од ранку до вечера тільки пють і їдять, мають гареми і власноручно січуть розгами нещасних українських селян — так думають інтеліґенти. Що Галичане між собою говорять по польськи і вдають з себе »Українців« або »Русскихъ« тільки тоді, коли хочуть субсидій, так думає не читаюча українських газет, отже величезна більшість Наддніпрянців. Що Наддніпрянців більше обходить уфімська губернія ніж Галичина, і що вони готові при кожній нагоді продати Галичину Полякам, так думають про Наддніпрянців Галичане, і т. д. і т. д.
Людей, які-би особисто, тоб-то в приватнім життю, на підставі так-би сказати автопсії (а не з вагону, чи вулиці, чи словесних літературних переказів, або архівних матеріялів) знали більш-менш всі краї українські і всі верстви українського громадянства, я бачив між своїми ровесниками серед »свідомих Українців«, в часі від 1900 р. до вибуху революції, тільки двох, дословно — двох. Згадую цей факт, щоб будучі історики України відали, в яких умовах будувалась в огні революції наша держава і розуміли звідки могли повстати в умах провідних українських людей такі дикі і фантастичні лєґенди, як