і зорґанізувати свою власну владу, українська мова, при всім її багатстві, останеться на завжди говіркою селян, діялектом »Провансальців«, мовою літературних ориґіналів, або, що гірше, нездар та руїнників, прикриваючих формою »національної мови« національно безвартістний або руйнуючий зміст своїх писаннь. І ніякі »реліґійні реформації«, ніякі »національні церкви«, ніякі »преси« і »наукові установи« нічого нам в цій справі без власної держави не поможуть.
Вищесказане не означає того, що український селянин чи робітник нічого не розуміє, коли до нього говорять по польськи, або по російськи. Воно значить, що і ці що говорять на Україні по російськи, і ці що говорять на Україні по польськи, не стараються говорити так, щоб народ бачив, що вони говорять його мовою, що вони його »пани«, що вони його орґанізатори. Не стараються-ж вони говорити так тому, що — спіраючись на метропольні сили російської чи польської держави — вони такого власне розуміння себе і такої національної восприїмчивости на свій провід з боку місцевого народу не потрібують і не хотять. Між тим тільки з такої потреби і з такого хотіння орґанізаторів — звязатись з місцевими орґанізованими так, щоб могти здобути собі серед них на своїй землі моральний авторитет і законну владу — може вирости спільна для одних і других національна мова.
Блєф і страшна для українства небезпека большовицької українізації України лежить в тому, що правляча тепер Україною московсько-інтернаціональна верства намагається вживати української мови не для того, щоб самій злитись з українським народом в одну національну цілість і сотворити на Україні свою місцеву владу (свою українську державу), а для того, щоб під покришкою »народньої« української мови прищеплювати народові свої не місцеві, московсько-інтернаціональні політичні змагання. І Петро I-ий в боротьбі з Мазепою теж вживав тодішньої української мови (вона продержалась на Україні до скасованя Гетьманства, тоб-то до упадку власно-державницьких тенденцій місцевої української правлячої верстви), одначе українська інтеліґенція тоді ще не була настільки глупа, щоб Петра вважати »будівничим України«, і тодішні українські »зміновіховці« знаходили для себе багато більш лоґічні оправданя.
»Але-ж большовики українізують Україну під натиском українських народнії мас« — скажуть на це наші інтеліґенти, потішаючі себе, що »само життя« поправить це, що вони своїм »повстанням« проти Української Держави зруйнували. Не думаю, щоб народні маси, які бачать на Україні велику частину своїх колишніх революцийних провідників інтеліґентів навколішках перед большевиками, мали стільки почуття національної чести і гордости, щоб вимагати від большовицької влади вживання їхньої, національної, української мови. Хто мав серед цих мас оце почуття національної чести і гордости виховати? — Думаю натомість, що »натиск знизу« в напрямі »українізації« має ті самі причини, що й такий самий натиск знизу в напрямі знищеня в російській правописі букви »Ѣ«. Ця полуграмотна верства сучасних »вірних малоросів«, яка преться всіми силами до комуністичної влади, думає, що »українська мова« прикриє її примітивну некультурність і що, не розуміючи книжок російських, (через їх зміст, а не мову, як їй помилково здається), вона в українській мові легче постигне всі »чудеса науки« та стане такими самими »образованими комуністами«, як і ці, що приїзжають з Москви і мають за свою образованість велике жалуваня.