ватистів, по своїй революцийній природі, не мають вірности навіть для своєї власної революцийної влади, і тому Наполєони та Кромвелі ніколи не були і не можуть бути оснувателями нових династій.
Коли-б наші революцийні отамани та інтеліґенти в 1918 р. визнали-б і піддержали місцеву консервативну владу Гетьмана Павла Скоропадського, то по цей день істнувала-б Українська Держава. Місцеві консервативні хліборобські, промислові і військово-бюрократичні елєменти не оглядались-би тоді, рятуючи себе від українських революціонерів, на поміч общерусских »добровольців«; вони сполучили-б свій досвід влади і орґанізації держави з молодим загонистим українським імперіялізмом та вірою в Україну місцевих українських революціонерів, і дали-б спільними силами одсіч большовикам. Бо слабесенький напір большовиків в 1918 р. на Україну вдався (як і всі взагалі чужоземні напори на нашу землю) тільки завдяки внутрішній різні українських революціонерів і українських консерватистів між собою.[1]3. Слабість єдине здатного до сотвореня місцевої влади типу войовника виявлялась, не тільки в політично некористнім взаємовідношеню войовників продуцентів до непродуцентів і войовників консерватистів до революціонерів, але і в загальній замалій скількости типу войовничого, пропорціонально до скількости невойовничих пасивних мас, і в його загальній злій якости, пропорціонально до завданнь, які цей тип мусів на Україні виконувати. В рідких досі в нашій історії випадках цей тип виявляв стільки сильного хотіння влади, стільки віри в законність цього хотіння, і стільки ідейности, волі та інтеліґентности, скільки йому треба, щоб внутрішньою силою власної орґанізації свою замалу скількість надолужити, себе скріпити і, при всіх несприяючих статичних даних, безмірно важке діло будови Держави Української завершити.
- ↑ Наші республиканці часто з жалем вказують на приклад Латвії, Естонії і т. п. маленьких держав, що потрафили і без »40 міліонів« здержати напір большовицьких банд. Над причинами цього факту розуміється не думають. Ось вони: »главную і рѣшительную роль въ борьбѣ съ большевиками сыграло не правительство Ульманса (подібне до урядів нашої Центральної Ради. В. Л.), а надо отдать въ данномъ случаѣ полную справедливость — курляндское и лифляндское баронство«, пише самовидець цих подій в Латвії (Историкъ и Современникъ« кн. IV. 1923, ст. 247). Там демократія »всенаціональних« повстаннь проти своїх »баронів-чужинців« — проти місцевого консервативного державного елєменту — не робила і тому державність свою од большовиків урятувала.
