віроісповідні (тоб-то на культурно-ідеолоґічних, а не на політично-територіяльних ріжницях оперті) націоналізми (в тім числі перший: український) та всякі інтернаціоналізми, які неминуче вели, ведуть і будуть вести до перемоги на Україні якоїсь чужоземної влади (коли-б Ірландці свою вікову боротьбу вели під гаслами не територіяльної автономії, а під гаслами »мови«, »віри« чи якоїсь »соціялізації«, вони-б напевно, того що мають, не здобули). Виходючи з того самого становища, добре єсть зміцнювати орґанічні сполученя людей на Україні, наприклад по класам, і зле єсть культивувати сполученя механічні, напр. по партіям. Перші, своїми орґанічно-обєднуючими впливами, мають змогу усувати вроджений нам нахил до розєднуваня; другі, своєю несталостю, випадковостю і неорґанічностю, оцей наш вроджений нахил тільки збільшують.
2. По упадку большовицької чи польської влади на Україні буде у нас не »всенародня радість«, як це буває звичайно у визволених націй поневолених, а — характерна для всіх недержавних націй — анархія і внутрішня різня між українськими людьми. Хто з політиків українських, запаморочений брехнею про поневоленість України, зайнявся-б в цей момент способами »виявленя волі визволеного суверенного народу« — ріжними українськими »установчими зборами« та »законодавчими сеймами« — замість творити шляхом перш за все власної орґанізації матеріяльно і морально сильну українську Владу Державну, той тільки збільшить цю різню та анархію і найкоротшим шляхом доведе до нового покликаня самими-ж українськими людьми якоїсь чужоземної державної влади. Політик-державник мусить памятати, що при хворобі недержавности »воля суверенного народу« виявляється завжди в повстаннях проти своєї власної слабої влади і в рабській покірности супроти сильної влади чужоземної. Доки місцева влада не дасть доказів, що вона забезпечує місцевих людей од анархії і взаємної різні краще, ніж влади метропольні, ніякі українські »установчі збори« не виявлять »волі народу« мати свою власну державу. Такий доказ може дати тільки орґанізована сила тих, що хотять мати Українську Державу. Розуміється не демократично-республиканський метод може їм оцю силу дати.
3. Ставити Українцям, як приклад до наслідуваня, політичні методи націй поневолених але державних, як напр. Поляки, Чехи, Італійці — значить збільшувати нашу політичну темноту, припізнювати процес нашого самопізнання, а тим самим робити нас зовсім нездатними до виліченя з нашої недуги.
Наприклад хто каже, що нас, як Чехів або Поляків, може визволити якась »антанта«, той готує руїну Україні. Процес сотвореня влади, процес завойованя, через який не пройшла, а мусить пройти, всяка недержавна нація, не може бути замінений для неї так, як для нації поневоленої, процесом зовнішнього визволеня зпід чужої влади колишніх місцевих завойовників. Таких завойовників недержавна нація ще не має і, щоб стати нацією державною, вона їх мусить сама на місці (а не десь »в Версалі«) мати. Без цього перемога сторонніх сил над місцевою чужоземною владою визволить тільки нашу внутрішню анархію.
4. Так само, хто в момент ослабленя на нашій землі метропольної державної влади, буде — по прикладу Італійців, Поляків чи инших націй поневолених — закликати до винищеня місцевих, з цією метропольною державою звязаних, консервативних державницьких сил, замість заохочувати ці сили до твореня на Українській Землі своєї власної держави і в цьому твореню їм допомагати, той в самім корінні знищить можливість повстання Української