спіритуалістичні, як напр. в деяких реліґійних раціоналістичних доктринах). Третій врешті — ідеалістичним реалізмом, або праґматизмом; од слова праґма, яке значить: ділання[1], тоб-то робленя зусилля свідомої розумної, раціональної волі в напрямі здійсненя хотіннь стихийних, ірраціональних. Цей третій спосіб мишленя підходить до життя зі своєю власною, з ірраціональних стихийних хотіннь випливаючою ідеєю. Тим він ріжниться від опортуністичного реалізму, який своїх ідей шукає в реальнім життю (напр. по звістній у нас формулі: »йти за народом«). Але свою ідею ідеалістичний реалізм здійснює весь час шляхом реального досвіду, робленого зорґанізованими на підставі цієї ідеї людьми, в реальних умовах їх істнування. В той спосіб ідея весь час реальними ділами реальних людей в реальних умовах їх істнування стверджується, верифікується, і шляхом ідейного, але при тім реального ділання, своїх визнавців до пізнання правди і до знайденя найкращих методів її реалізації веде. Тим ідеалістичний реалізм ріжниться від раціоналістичного ідеалізму, який весь час намагається пристосовувати дійсність до ідеї, життя до діялєктики.
Два перші способи мишленя, незважаючи на свою повну протилежність, обидва фаталістичні та моністичні: вони бачать абсолют та досконалість або в реальнім (матеріяльнім), або в ідеї і мають нахил до приймання всіх крайностей, сильніщого од людської волі і керуючого людьми, фаталістичного монізму. Третій — волюнтаристичний і плюралістичний: він узалежнює од людської волі здійснюваня ідеї; він вірить в можливість досконаленя (але не досконалости) людей; він шукає гармонії між ідеєю та матеріальною дійсностю.
Всі ці назви, яких я вжив для означеня трьох основних способів мишленя про громадське життя, розуміється умовні. Не ввожу їх, бо при нахилі людей до уникання думаня і до вживання слів без думки про те, що ці слова означають, подібного рода назви стають скоро якимись добрими або злими істотами (в роді »пролєтаріату« та »буржуазії«), починають жити своїм окремим словесним життям і вкінці перестають означати ту реальну дійсність, для висловленя якої вони були придумані.Перші, уявляючи собі націю в образі, скажім, ріки, що сама по собі рве вперед »до добра і поступу«, будуть всю свою політичну діяльність пристосовувати до пізнання і використовуваня природних і матеріяльних (»статистичних«, »ґеоґрафічних«, економічних«, »міжнародніх« і т. п.) властивостей цієї ріки і будуть думати, що в цій постійній, позбавленій всякої провідної ідеї, погоні за перебуваючою поза ними, а не в них самих, »правдою реального життя« полягає розумна і реальна національна політика.
В сучаснім українськім життю цей напрям, породивши зпочатку масу ріжних партій, з яких кожна вважала себе очевидно найрозумніщою, починає останніми часами прибирати модну назву »безпартийности« і політики »без доктрин«. Забувається при тім, що хиби більшости дотеперішніх українських політичних орґанізацій і доктрин зовсім не означають того, що можна успішно займатись політикою без всяких взагалі орґанізацій і без всяких доктрин.
- ↑ Прошу не змішувати і не утотожнювати зі звістною під іменем праґматизму філософічною школою.
