з її »золотими грамотами« до народу, були знищені руками самого народу, навіть без великого зусилля з боку охлократичного державного апарату. Не від здемократизованих та з дезорґанізованих класократів, не від мягкотілих російських »кающихся дворян« прийшла загибель для старої охлократичної Росії — і мабуть не від всяких соціял-демократів, не від »кающихся« вже тепер »пролєтаріїв« прийде загибель для нової Росії большовицької.
Як у Франції продаж державних урядів, так в Росії увільненя дворянства од примусової служби державі поклало першу основну розколину в правлячу охлократичну верству. Бо як не було здеморалізоване і здезорґанізоване дворянство всіх російських націй, але воно російському охлократичному державному апаратові, останками своєї колишньої класократичної культури, надавало певну внутрішню єдність так само, як французській охлократії надавали таку саму єдність титуловані слуги Людовиків. Хоч і одностороння тільки (а не так, як напр. в класократичній Англії, де не тільки лицарство Монархові, але й Монарх присягав на вірність лицарству), хоч і охлократична, але ще по старому класократичному атавізмові була у цього »служилого дворянства« дійсна вірність Цареві. У Франції продаж державних урядів привела до знищеня охлократії демократією. В Росії увільненя од примусової служби дворянства привело до знищеня старої охлократії царської новою охлократією комуністичною. По »оддворянщеню« російської охлократії провести виразну гряницю між охранником і революціонером ставало з кожним днем все трудніще. Обох лучила однакова зненависть до »панов«, до »буржуазії«, до всіх матеріяльно продукуючих класів. Не Цареві як голові держави служила вже більшість останніх »царських слуг« — а системові, при помочі якого вони державу і її голову — Царя — використовували необмежено для себе. Систем же, метод правління, з якого вони жили, — хоч і перемінився зовсім персональний склад його верхів — остався той самий і при большовизмі. Тому перехід охрани в комуністичну чрезвичайку, перехід великої більшости державного апарату і армії з під влади Царя під владу совнаркома, міг статися, так як він стався, майже в один день з хвилиною, коли Микола II не схотів прийняти на себе ролю Івана Грозного: не зважився, як той, вирізати »поміщиків«, »фабрикантів«, »ліберальних ґенералів« і взагалі всіх »ворогів Царя і народа«, та не зважився, як Царь Освободитель, забрати решту землі від дворян, щоб віддати її в спільне і общинне володіння селян.
Стара російська охлократія упала тому, що вона вже стала не народньою, що вона стратила підстави, на яких держиться всяка охло-
