влада охлократії на такій землі забезпечена і ніщо, крім якоїсь зовнішньої катастрофи, її знищити не в силі.[1]
Держава при класократії — як ми бачили вище — це еманація орґанічної нації. Вона істнує для нації, а не нація для держави, як це буває при пануванню охлократії. Підставою сили класових аристократій єсть їх орґанічна класова єдність, їх володіння засобами продукції, їх матеріяльна продуктивність. Тому державний апарат при класократичнім устрої творить необхідну частину національного орґанізму — але тільки частину. Він виконує тільки певні, точно окреслені функції. Перш за все він забезпечує — як було сказано — ритмічність і гармонійність політичного життя нації, служачи реґулятором сили класових аристократій через обмеженя їх імперіялізму своєю понадкласовою, іменем всенаціонального Монарха виконуваною державною владою. Він єсть суперарбітром: з одного боку, між аристократією і пасивними масами — між тими, хто править і тими, ким правлять, а з другого: між аристократіями ріжних класів — але до орґанізацийної — громадської і матеріяльної —
- ↑ Иноді деякі охлократії в початкових стадіях свого розвитку спіраються на якомусь одному класі. Це буває тоді, коли цей клас, в порівнанні з иншими класами, дуже слабий та нечисленний і коли, прямуючи до диктатури та до необмежного панування над иншими класами, він свою внутрішню слабість мусить надолужувати террором та захопленям в свої руки безкласового державного апарату (при класократії бачимо якраз протилежне явище: там сильний основний консервативний клас, в почуттю власної внутрішньої сили, допускає до влади в інтересі розвитку громадського і матеріяльного життя инші класи і не захоплює в свої руки державного апарату, а навпаки, годиться на обмеженя імперіялізму класових аристократій понадкласовою, не абсолютистичною і не диктаторською, а так само законом обмеженою, монархічною владою, що стоїть на чолі власне цього безкласового державного апарату). Такий, бажаючий необмеженого панування і диктатури, слабий та нечисленний клас мусить для здійсненя своїх цілей потягнути за собою проти инших класів пасивні »народні« маси. Але з хвилиною, коли він починає »визволяти народ«, він мусить зараз же закинути класовий і перейти до охлократичного методу орґанізації. І з цієї хвилини починається його розклад і смерть. З орґанічного, окремого класу — він перетворюється зпочатку в головного, а потім в другорядного поставщика яничарів для правлячої »визволеним народом« безкласової охлократичної верстви. Таке сталося колись з московським боярством, а потім з російським дворянством, яке, бажаючи було диктатури для свого нечисленного в порівнанні з російськими масами класу, сотворило самодержавіє і зараз же потім розплилось та розложилось в старій російській охлократичній »служилій« бюрократії. Таке діється тепер з російським промисловим робітничим класом, який, бажаючи було »диктатури пролєтаріяту« мусів — при своїй нечисленности і слабости — сотворити диктатуру охлократичних, набраних з ріжних декласованих елєментів чрезвичаєк та опинився сам в повній залежности від них так, що йому остається тепер, по прикладу своїх дворянських попередників, підіймати проти них (розуміється безуспішно) »декабристські повстання«. Знов иншу картину бачимо в Польщі, де так само на ідеї »диктатури пролєтаріяту« виросла військова охлократична пепеесовська орґанізація, яка одначе не зуміла, по прикладу своїх російських коллєґ, спертися на »народ«, захопити в свої руки державний апарат, перетворитись в польські чрезвичайки і террором винищити всіх »народніх ворогів«, а своїх конкурентів до влади. Завдяки иншій соціяльній структурі Польщи, — про що буде мова далі — охлократична непримиримість та войовничість пепеесовців вивітрилась дуже скоро і вони спочили на грішнім лоні польської демократії…
