Щоб така колонія могла визволитись політично, а не літературно, мусить серед неї народитись настільки матеріяльно сильний і орґанічно своїм стихійним ірраціональним хотінням обєднаний, імперіялістичний, аристократичний, войовничий клас, щоб його вибухової сили та енерґії вистало на боротьбу з метрополією, на приборканя власної розкладової демократії і на порив за собою — а не на дражненя тільки — своєю національно-державною творчостю місцевих пасивних мас. Ми вже мали раз такий клас в козаччині Богдана Хмельницького. З народженям і розвитком такого класу йдуть звичайно в парі слідуючі прояви колоніяльного громадського життя.
1. Дана колонія насичена вже людностю настільки, що новий наплив колоністів переростає норми тогочасних можливостей економічного життя (вони ріжні в ріжних добах) і тому лягає однаковим тягарем на всі продукуючі верстви місцевого населеня, витворюючи серед них спільні сепаратистичні тенденції супроти метрополії.
2. Після такого насиченя колонії пройшов певний час колоніяльного затишшя, який припинив дальшу расову метизацію, сприяв усталеню місцевої раси, і дав можність розпочатись процесові расового та духового обєднаня, звязаних рисами подібности і симпатії та однаковим способом життя і праці, місцевих орґанічних класів.
3. Провід в визвольній боротьбі з метрополією бере в свої руки матеріяльно продукуючий і матеріяльно незалежний, імперіялістич-
Куліша і правобічного — Михайла Чайківського; траґедію Антоновича, зразу активного самостійника, врешті археолоґа і т. д.
Особливо багато прикладів таких траґедій можна найти серед недорозвинених південно-американських націй, в більшости яких життя прийняло огидливі форми завдяки перемігшій в їх нутрі типовій колоніяльній демократії. Наприклад відомий »герой Америки«, іспанський креол Болівар, творець на місці іспанських колоній пяти нових національних держав: — Перу, Венецуелли, Колумбії, Екватора і Болівії — побачивши перед смертю, в що обернулись під пануванням захопившої владу демократії оці сотворені ним держави, писав: »Воду орали ці, що служили справі визволення! В Америці немає вірности ні серед людей, ані серед націй. Їх договори — це шпарґали; їх конституції — мертві книги; їх вибори — бійки; їх свобода — це анархія, а життя з ними — це мука«. Знов инший великої сили і здібности державний муж, творець державної і національної самостійности Чилійської республіки, креол старого хліборобського велико-земельного і аристократичного місцевого іспанського роду — Бальмацеда, скинутий вкінці »народнім повстанням«, піднятим проти нього демократичними, збагаченими на спекуляціях, метисами, покінчив життя самогубством, залишивши в своїм передсмертнім політичнім заповіті такі слова: »Мене ніскільки не дивують ані непослідовність ані несталість цих людей (піднявших повстання). Всі ж бо творці південно-американської самостійности умерли в тюрмах, або були замордовані, або загинули, як вийняті з під права, на вигнанню. Такий характер носять горожанські війни у всіх старинних і сучасних демократіях. І тільки той, хто бачив власними очима переможців в такого рода війнах, зрозумів, чому переможені — навіть як би вони були найбільше відданими слугами Держави — кінчають тим, що кидаються на свій власний меч« (цитую за вище згаданою працею Caldéron'а).
