кратичного державного апарату, складеного з ріжних матеріяльно непродукуючих і неосілих елєментів, спаяних механічно ще в одну орґанізацію рештками старої охолократичної виучки і дисципліни. Знизу врешті пасивна маса, серед якої авторітет правляча демократія здобуває собі в той спосіб, що робить її »суверенною« і в її руки передає фікцію верховної »народньої« влади.
Але коли б ця пасивна »народня« маса була одноцільна, орґанізована, расово і духово нерозложена, то вона могла б зреалізувати свою фікцію влади, і тоді повалити зразу реальну владу демократії. Отже першою конечною умовою панування демократії єсть расовий і духовий розклад пасивних мас. Тому демократія так завзято поборює класові, професіональні, взагалі орґанічні і консервативні сполученя мас. Тому вона з них творить натомість сполученя »партийні«, хаотичні і поступові, обєднані не минулим спільним життям, а цілями будуччини, при чім оті цілі будуччини вічно міняються, і сьогодняшня демократична »більшість« завжди хоче чогось иншого, ніж »більшість« вчорашня, хоч ніякого переселеня народів в межичасі звичайно не буває. Тому вона розпорошує ці пасивні маси на »рівні« одиниці, і включає з цього хаотичного конґломерату одиниць в свою правлячу верству елєменти не найбільше вартні, а найбільше крикливі, зажерливі, безпринціпні, злобні, — бо власне такі елєменти найбільше вимагають швидкого »братерського« демократичного компромісу і демократичного національного »обєднаня« з ними. Тому вона всіма силами сприяє розкладові семї своїми »подружними законами«, своїми звичаями, врешті т. зв. рівноправностю жінок — але не рівноправностю в ріжних областях, як це ми бачимо при класократії — а рівноправностю в областях тих самих, з чого випливає, що жінка, бажаючи стати тим самим, що і мужчина, осмішує в той спосіб до решти всю мужську діяльність демократів та збільшує демократичний хаос, і т. д., і т. д.
Коли б морально відродились і політично зорґанізувались рештки класократичної аристократії, то при своїй вродженій расовій духовій єдности і при повній незорґанізованости, духовій неодноцільности, взаємній ворожнечі, зрадництві і продажности правлячих демократичних верхів, вони дуже легко могли б їх розігнати і вирвати владу з їх рук. Отже другою конечною умовою панування демократії єсть расовий і духовий розклад решток класократії. Тому демократія осмішує і опльовує де може тих, кого вона зве »аристократами«. Тому вона витягає в своїй пресі всі поодинокі випадки т. зв. »аристократичних« сімейних і персональних брудів (які у демократії самі собою зрозумілі і серед демократів нікого не дивують, з чого висновок: хто хоче робити свинства »законно« той мусить стати демократом). Тому
