житься правління цих мішанців їхньою серединностю між обома расами доти, доки удається їм розкладати расово одноцільні активні верхи та расово одноцільні пасивні низи і з цього розкладу творити свою більшість. Отже демократія з погляду расових взаємовідносин це єсть розложені жовті і розложені чорні, хаотично між собою перемішані, і то обєднувані потім, то розєднувані в цьому хаосі, ріжними »політичними« спекулятивними комбінаціями, на чолі яких стоять то більше жовті, то більше чорні, але завжди рябі — мішанці. Попробуємо точніще окреслити оці демократичні типи, і розслідити складну ґенеальоґію правлячого скрізь в бувших, сущих і будучих демократіях метиса.
Почнем зверху, від жовтих типу класократичного, ще одної усталеної раси. Їх розклад звязаний завжди з колоніяльним поширеням і економічним збагаченням метрополії, настільки, що всяку демократію можна назвати твором колоній і грошового багацтва. В колоніях він звичайно починається і з колоній переходить на метрополію. Розгляньмо зпочатку його еволюцію і його прикмети в метрополії.
А) Класократичний метод орґанізації нації не може удержатись при безпосередно до центру прилучених колоніях тому, що він територіяльний і все, що при пануванню класократії виходить з території, тим самим входить в иншу територіяльну націю, в иншу національну державу.[1] Коли до класократичної метрополії прилучаються нові чужерасові території так, що на ці території поширюється влада метропольної аристократії і що ця аристократія там територіяльно і національно не асимілюється, а править прилученою територією зі свого метропольного центру, то з цією хвилиною починається розклад класократії. Щоб правити більшим числом пасивних мас иншої раси вона мусить: 1. або збільшити швидко своє власне число; 2. або уступити свою владу, складеному з матеріяльно непродукуючих войовничих елєментів, державному централістичному охлократичному апаратові,
- ↑ Напр. в старинних часах, в класократичній Греції, все, що виходило за межі Держави-Города, вважалось для держави вже чужим. Серед деяких італійських племен істнував реліґійний обряд, яким діти, уроджені певної весни, призначались на еміґрацію і, коли ставали повнолітніми, виводились за межі даної території, без права повороту і з обовязком закласти для себе нову Державу-Город, од матірньої вповні незалежну. В новітніх часах такий погляд на орґанічну еміґрацію, відповідаючий законам природи (зрілий плід, дорослі діти і т. д.), задержався був найдовше в Англії, де, як пише знавець цього питання Проф. J.-R. Seeley, до недавня вважали, що »все еміґруюче з Англії єсть для неї страчене«. Цим мабуть пояснюється зовсім инший вплив колоній на класократичну Англію, яка од своїх еміґрантів, як вже чужих їй, одмежовувала себе надаваням їм найширшої автономії, і напр. на охлократичну Іспанію, яка навпаки: своїми колоніями безпосередно з центру сама правила. Перша, не зливаючись ніколи з колоніями, своєї внутрішньої сили і єдности не ослабила; друга — своєю безпосередною участю в колоніяльнім життю себе вичерпала, отруїла і в результаті: колонії загубила, а сама до краю занепала.
