це зробили в XVII віці ідеалізовані нашими есерами общинницькі і не звязані приватною власностю зі своєю землею запорожські січовики?
Чи інстинкт оборони од чужинця своєї землі (іменно інтсинкт, бо, як знаємо, неможна нікого »уговорити« покласти свою голову за вітчину) може зародитись і вирости у нації, якої ядро не тільки не матиме інстинкту земельної власности, а навпаки буде лише придумувати ріжні способи, якби »найкраще« роздавати землю?
Чи для нації хлібороб, що поляже а не поступиться своєю межею, не більше цінний, ніж якийсь демократичний »кающійся дворянин«, що готов всіх »для святого спокою« своєю землею наділяти? І якби на Україні колись прийшли до влади селяне-хлібороби, то по своїй психольоґії чи здатні вони були-б робити такі територіяльні уступки сусідам, які роблять наші демократичні інтеліґенти?
Чи може виробитись національна традиція (без якої не буває націй) там, де земля не держиться століттями в одній сім'ї, там, де не переходить вона, а з нею її історія і любов до неї, з батька на сина? І чому наше національне відродженя не почалось на землях общинницького Запоріжжя, або серед нащадків Запорожців, скажім десь на общинницьких станицях Кубані, а почалось воно власне на так ненавистній нашим соціялізаторам городовій, приватно власницькій, Гетьманській Україні серед осілого земельного козацтва і в Україні Західній серед осілої земельної правобічної шляхти?
Чи основна ріжниця між нами і тими, кого ми називаємо Москалями, не полягає часом у тому, що в Московщині, в процесі твореня нації, реліґійно і язиково засимільовані елєменти кочові монґольські одержали рішучу політичну перевагу над елєментами осілими, хліборобськими, над нашими рідними братами по крови, духу і культурі — над Великорусами? І чи не близьким та співзгучним нашому власному бажанню являється бажання оцих великоруських осілих хліборобських елєментів відродитись національно, перестати бути »общероссами«, а стати »великороссами« і скинути той безнаціональний, кочовий, монґольсько-інородний державний прес, який висить над потатарщеною від столітть, а потім попетербурщеною Москвою так само, як оце над нами висить тепер Ганджа Андибер-Раковський? І чи в національнім відродженю як московських, як білоруських, так і наших українських хліборобських осілих елєментів не лежить часом єдиний шлях до великої будуччини нашого европейського Сходу: і чи ці три братні нації не зможуть жити кожна в своїй власній націо-
