бути причислена) помічається одна спільна риса. Всі вони перейшли через фазу персоніфікації врожденного їм містичного ірраціонального почуття нації в образі так само містичного, так само ірраціонального по свому походженю монархічного державного ладу.
Тільки тоді дрімаюче в народніх масах містичне, ірраціональне почуття своєї національної окремішности усвідомлювалось ними, ставало ідеєю творчою, динамічною — ідеєю національною — коли ці народні маси персоніфікували його в особі Маєстату Голови Держави і Нації. Маєстату, який стоїть понад усіми і який однаковий і один для всіх. Якого нікому не вільно, завдяки його дідичному, традицийному характерові, підмінити. Якого нікому не вільно ображати, і якого всі мають однаковий обовязок поважати та обороняти.
Французська революція »на місці божественного права Монархів поставила божественне право народу«. Ці клясичні слова служать найкращим доказом, що »божественне право народу«, основа сучасних демократій, могло без небезпеки для нації і без знищеня самої нації прийти тільки тоді, коли в дорозі історичного розвитку витворилось було »божественне право Монархів« і коли народ в особі права свого Монарха навчився розуміти й поважати своє власне право. »Суверенітет належить народові. Він один, неподільний, його неможна вивласнити, він не підлягає передавненю« — ці слова французької конституції 1791 р. та їх льоґічний висновок: »Франція єдина і неподільна« — стали можливі тільки тоді, як французська нація стала дійсне єдиною і неподільною завдяки своїй попередній, не підлягаючій, ані вивласнюванню, ані передавненю, ані поділу, єдиній монархічній державній владі. Для Французів ідея нації стала Маєстатом нації і вони навчились поважати Маєстат своєї нації не тоді, коли вони стали Народньою Республікою. Монархії дали великим европейським націям оцей їхній свідомий патріотизм; дали непідлягаюче дискусії, всякому ясне, поняття Маєстату нації; дали несвідомим народнім масам настільки велику національну свідомість, що її досі ще не змогли знищити ані демократичні, торгуючі патріотизмом парляменти, ані оточені півнасмішкуватою байдужностю, виборні національні президентури.[1]
І наша нація, як що вона має стати нацією, мусить перейти через стадію персоніфікації свого містичного ірраціонального, стихийного почуття національної індивідуальності в особі репрезентуючого цю національну індивідуальність Голови своєї національної Держави. Ми досі не розвинулись в націю через те, що підчас Руїни знищили свою козацьку монархію. Весь час од смерти Великого Богдана був для нашого національного розвитку, як слушно каже Драгоманов, »пропащим часом«. Без надолуженя того »пропащого часу«, без збудованя Українського Гетьманства-Монархії — в формі Монархії Трудової, яка найкраще відповідає нашім сучасним соціяльним відносинам — ми на віки останемось нацією недорозвиненою, нацією в
- ↑ Ось що пише між иншим відомий Французький соціольоґ Сорель: »Демократія в усіх краях намагається зруйнувати сили, які ще хоч трохи піддержують в життю національні традиції.« (Matériaux d'une théorie du prolétariat, p. 16)
