духові політичні цінности в одному напрямі, по одній лінії. Тоді очевидно їх політичний вплив на націю, як одиноких продуцентів ціх цінностей, був би страшенно великий. Нація почала-б думати і поступати так, як думали-б і вчили-б вони. Вони — здеклясовані інтеліґенти — могли-б і стали-б тоді ґрупою, коло якої політично зорґанізувалася-б і національно обєдналась уся нація, провід її над собою признавши. І основний проблєм нашого істнування був-би таким чином розвязаний. Але показалось, що в життю, на ділі це неможливе.
Для цього (поминаючи инші моменти, про які тут не говоритиму) бракує здеклясованій, матеріяльно непродукуючій інтеліґенції — тоді, коли вона беретвся за політику — перш за все спільного економічного інтересу. Вона не має інтересу в тім, щоби бути політично обєднаній супроти ринку, на який вона викидає свою умову продукцію, і бути обєднаній супроти инших ґруп, що мають инші інтереси. Навпаки: тільки розєднаня, тільки боротьба поміж собою, тільки політична конкуренція дає змогу такій інтеліґенції вибитись політично, забезпечити собі кращі умовини свого матеріяльного істнування. Чим більше зростає число такої інтеліґенції, чим більше її бере участь в політиці, тим гостріщою стає її конкуренція поміж собою, тим вона більше »диференціюється«. Лідери партій можуть істнувати тільки тоді, коли істнують партії. Чим більше політично розбита нація, чим більш завзяту боротьбу вона веде сама з собою, тим більше в ній політичних партій, більше лідерів, більше всяких політичних посад для інтеліґенції. Політикуюча інтеліґенція живе з політичного розбивання та розєднування нації. Думати, що біля неї зорґанізується і обєднається в одно тіло вся нація — абсурд.
Кожна суспільна ґрупа, що хоче будувати, орґанізувати суспільство, мусить черпати свої сили сама з себе. Тільки її власна внутрішня сила, її удільна вага, рішає про її здатність притягання, про її вплив на ціле суспільство. Для того, крім спільного економічного інтересу, вона мусить ще мати спільну традицію, тоб-то певну суму історичного досвіду, здобутого її попередніми поколіннями в боротьбі за істнування й переданого »з молоком матері«, з вихованням, поколінням слідуючим. Оця сума певних суспільних вартостей — що в боротьбі за істнування себе оправдали та в досвіді поколіннь показали себе для самозбереженя тієї ґрупи найкращими — творить те, що ми називаємо культурою. Без культури нема нації, без традиції нема культури. Без обєднуючої спільної традиції і спільної культури не може істнувати ґрупа людей, біля якої має обєднатись і зорґанізуватись нація.[1]
Яка спільна традиція може бути у нашої інтеліґенції, яка по походженю свому належить до ріжних класів: духовенства, збанкрутованого дворянства, селянства, міщанства, всякого »разночинства« і яка має одну тільки, спільну рису — здеклясованість, тоб-то розрив зі всякою зборною громадською традицією. Ніякого одідиченого досвіду, ніяких одідичених цінностей все можна й треба пробувати і при тім нема нічого до страченя. Ґрупа поодиноких осіб, одірваних од тради-
- ↑ Ці проблєми, порушені тут поверхово, будуть ширше опрацьовані в моїй книжці Гетьманство. (Теорія Української Трудової Монархії.)
