розуміють скільки відчувають усі сучасні провідники нашої політики і хоч несвідомо, хоч »намацуючи собі емпірично дорогу« — як що вжити образного вислову лідера есерівської партії — всі вони прямують до тієї самої мети.
Але хто »намацує собі емпірично дорогу« тоді, коли його сусіди прекрасно свої дороги знають і твердо ними йдуть, мусить опинитись в залежности від ціх сусідів, мусить у своїй темноті та безрадности до кого-небудь із ціх сусідів пристати. Так зробили вкінці наші сучасні кандидати на провідну, обєднуючу і орґанізуючу українську ґрупу. Не зумівши стати такою ґрупою, не зумівши власними силами зорґанізувати та повести за собою націю, вони пристали до сусідів. Але як-би до одного та всі разом, то це ще було би пів біди. Вийшло-ж таке, що одні пристали до Польщи, другі до світової революції, треті до єдиної-неділимої Россії. І сталося з нашими незрячими політиками »емпіриками«, знесиленими до того внутрішньою ворожнечою та розєднаням, те, що завжди в таких випадках буває: вони опинились у ролі безвольних маріонеток в руках чужих, зрячих, сильних, свідомих своїх цілей людей.
Ґрупа політиків, що в основних питаннях національної політики не має своєї власної, одної, точно означеної лінії; ґрупа політиків, що замість попереду зорґанізувати саму себе, розбилась, поділилась і, покликавши сусідів на поміч, кинулась на себе взаємно з ножами — розуміється до орґанізації нації в одно національне й політичне тіло нездатна. Хто вони та ґрупа і де коріння її політичного безсилля?
Українська матеріяльно непродуктивна інтеліґенція, що досі творить оту ґрупу кандидатів у політичні орґанізатори України, має дуже великі заслуги перед нацією на полі культурної аполітичної праці. Без її співучасти важко було-б розвинутись українській науці, штуці, літературі, навіть українській кооперації. Але до політичної праці інтеліґенція українська показала себе абсолютно нездатною. Причини цієї нездатности зрозуміємо, коли прикладемо до інтеліґенції той самий метод матеріялістичного розуміння соціяльних взаємовідносин, якого вона сама так залюбки вживає у відношеню до инших класів. Хто вона, українська інтеліґенція, в розумінню соціяльнім? Яка її соціяльна класова природа? Які вона має інтереси?… Про це я говорив ширше в моїм першім листі, а тепер тільки додам те, що потрібно для зрозуміння її політичних орієнтацій і політичної орієнтації нашої.
Перш за все констатуймо факт. Всі провідники й діячі наших трьох головних орієнтацій — польонофільської, москвофільської і світово-революцийної — нічим не ріжняться між собою по своїй соціяльній природі всі вони належать до одної ґрупи здеклясованої, матеріяльно непродукуючої, безземельної та безверстатної інтеліґенції. Всі вони жили або живуть з умової праці, тоб-то твореня певних нематеріяльних духових цінностей всі вони продукують на ринок, яким являється працююча фізично, продукуюча матеріяльні цінности нація.
Теоретично можна гадати, що, взявшись за національну політику, всі вони: і С. Петлюра, і В. Винниченко, і М. Грушевський, і федералісти (вживаючи імен розуміється не персонально, а для означеня головних українських політичних напрямків) почнуть творити
