України. Уперше її було висловлено в декларації „До українських хліборобів” (Відень, 1920) за підписами Дорошенка, Липинського, Скорописа і Шемета. Намагався прихилити до своєї теорії визначних росіян, писав задля цього у російськомовних еміграційних журналах, вишукував зденаціоналізованих учених і політиків, щоб їх ревіндикувати. Зокрема він познайомив російську еміґрацію з „війною і революцією на Україні” на сторінках берлінського журналу „Историк и современник” (1923-24). З рухом євразійців він був у контакті, особистому й через паризький журнал „Евразійская хроника”. За твердженням історика Б. Крупницького, Дорошенко „у нас був буквально одинокий політик, якого знали росіяни як людину, що з нею можна говорити” („Укр. Літопис”, 1953, ч. 1, 63). Ця роля посередника приносила йому прикрості з обох сторін, однаково: української і російської.
У працях для польсько-мовного елементу в Україні (вже 1909 року він співробітничає у київському тижневику “Prezeglad Krajowy”) — Дорошенко виявляв також підґрунтя козацьких воєн 17 століття. Пізніше, вже на еміграції, прихилення до своїх поглядів молодого тоді польського історика Ґоломбка, було одним з відгуків на ці історичні праці Дорошенка. Свої праці Дорошенко підписував найчастіше повним іменем і прізвищем, додаючи часом титул „проф.”. Статті і менші праці бували позначені ініціялами „Д. Д.”, скороченнями Д. Д-ко, Д-ко.
Винятково вживав псевдоніми, як „Хуторянин з-під Глухова” чи „М. Забаревський”, а цілком винятковий випадок непідписаний твір: „Дещо про автономію України” (1906 р.). Зрідка співавтор колективної праці, — з проф. Л. Білецьким про академіка Миколу Сумцова (1926), а з Ю. Рипкою (І. Бурка) про Петра Дорошенка (1933 р.).
Його журнальні і часописні статті після 1942 року ще не зібрані й повна бібліографія друкованих праць Дорошенка чекає ще свого працівника. Тому нижче подані лише окремо друковані твори Дорошенка.
