У листуванні розсипані рядки гумору; навіть про прикрі для нього справи Дорошенко часом пише жартівливо. Мавши виконати неприємний обов'язок, він сповіщає, що від самої про це думки „у мене стає кисло на душі, так мов збіраюсь іти до зубного лікаря” (26. 8. 1928), а про д-ра Наливайка, який допоміг йому маленькою операцією, пише, що цей лікар походить з гнізда Северина Наливайка, — „такий же різун, як його пращур” (15. 3. 1926). Про назву берлінської вулиці, „Нестор”, де мешкав, каже, що „це, мабуть, не в память нашого Нестора, а іншого, також почтенного” (29. 8. 1926); про мешканців острова Олерон, де перебував вакації, висловився, що це „народ жулікуватий”, а про доповідь історика М. Яворського, що „дуже скромно покликувався він аж 9 разів на власні твори і двічі на праці своїх учнів” (15. 7.1927).
Споглядаючи на політику (Дорошенко був свідомо-активним політиком, який турбувався, що на Радянщині в „українських кругах запанував повний аполітизм і чисте культурництво” — 27. 6. 1928) очима історика, Дорошенко мав свої погляди, — переважно спільні з концепціями Вячеслава Липинського, — на відносини до сусідніх народів, на державно-творчі первні, тощо. Як і Липинський, або вірніше за Липинським, він відкидав окреслювання національности свідомістю, та підкреслював додатню і необхідню ролю тих, хто, в наслідок історичних обставин, зденаціоналізувався (3. 6. 1919; 19. 9. 1922; 2. 11. 1925). За переконанням Дорошенка, звуження поняття нації „до обсягу навіть не етнографічного, а теж свого роду партійного... вело до того, що держава спиралась лише на невеличкий шар свідомої інтелігенції’’ та півінтеліґенції не дбаючи за інші елементи населення, що так само були зацікавлені в скріпленні української державности” („Спомини про недавнє минуле”, IV, 98). У 1917 р. він вважав за необхідне, використавши можливості автономії, „притягти якнайширші круги... населення, в тім числі й землевласницькі, кріпко зв'язані з краєм” (там же, П, 8).
З зацікавленням і симпатією слідкував за активізацією селян — нащадків козаків і формуванням Вільного Козацтва у 1918 р. Був противником революційної перебудови держави, то ж скасування давньої поліції, „такої складної й необхідної, особливо в переходові часи, інституції” (там же, І, 69), вважав помилкою.
Дорошенко підкреслював, що історичне існування нації не припиняється з втратою її самостійного державного існування і його праці описують дії народу саме у непереривній тяглості.
Із його (Липинський-Дорошенко) гео-політичних міркувань викристалізувалася концепція тісного союзу трьох самостійних Русей (3. 6. 1919; 28. 4. 1924): Білоруси, Московської Руси й Руси
