Він довго підтримував зв’язок з науковим світом Радянщини й 1927 р. отримав запрошення від Академії Наук взяти участь у святкуванні ювілею Д. Багалія; Археографічна Комісія Академії Наук була з ним в контакті і він слідкував за працями радянських істориків та повідомляв про них Липинського, напр. про праці київського архівіста В. Романовського (ЗО. 3.1926).
Сам Дорошенко про свої праці висловлювався дуже скромно. Готувавшись до університетських викладів у 1923 р., він зазначив, що „все позабував що знав, та й знав небогато”. У листі до проф. О. Оглоблина („Укр. Історик”, ч. 9-10, стр. 102-106) він визнає себе лише науковим популяризатором, який користає з шукань тих, хто вивчає джерела і стверджує, що йому довелося у житті присвячувати час іншим справам більше ніж науці. З цим пов’язана об’єктивність, коли він у передмові до „Споминів” признає, що йому, як учасникові і свідкові, важко було „зберегти потрібну об’єктивність і безсторонність”. Сповіщаючи про рецензію на його „Історіографію”, Дорошенко стверджує, що в ній „як звичайно, є слушні й неслушні уваги” (21. 4. 1924). У праці про роки державности він висловив критичні зауваги й щодо діяльности міністра закордонних справ, себто про себе самого, а про одну з своїх доповідей пише Липинському, що „вийшло трохи негаразд” (22. 3.1928).
Одночасно не скриває своїх успіхів, стверджує свої здібності (як вправність у писанні), довіряє своїй пам’яті. Він підкреслює, що після того, як у Києві було розв’язано історичну секцію при Академії Наук і скасовано катедру України, то „тепер моя скромна катедра у Празі — одинока на весь світ катедра історії України” (14. 2.1931).
Липинський часто звертався до Дорошенка по інформації й отримував їх відразу, якщо ж Дорошенко не міг дати задовільної відповіді, то відсилав до джерела, подаючи навіть приблизно сторінку, де може знаходитися потрібна інформація та лише винятково обіцяючи довідатися пізніш (20. 10. 1925). Пам’ять полегшувала йому виступати з імпровізованими лекціями, що їх він напр. відбув у 1925 році для оточення Гетьмана (21.8.1925).
Дорошенкова пам’ять дивувала багатьох, — між ними Микола Аркас молодший пригадує, що Дорошенко „ім’я моєї неньки пам’ятав з передмови до другого видання батькової „Історії України” („Світлій пам’яти...”, у „Укр. Літопис”, 1953, ч. 1, стр. 99). Гетьманич Данило називає його пам’ять феноменальною та каже, що Дорошенко „міг перерахувати... всі українські... і найменші ріки... цитував напам’ять цілі витяги з українських історичних хронік, мемуарів...” („Укр. Літопис”, 1953, ч. 1). Проф. О. Шульгин ок-
