мене те, що я називаю „моральною залежністю” (27. 12. 1925).
Про їхній журнал „Тризуб” він інформує Липинського, що „він видається доволі коректно і там нема нічого, що могло би Вас неприємно вразити” (27. 12. 1925), а з приводу смерти Петлюри, що „Шануючи почуття людей і їх розпачливий настрій, доводилось нам бути дуже обережними, тактовними і не відмовлятися брати участь в ушануванні небіжчика...” (5. 6. 26).
У більшій мірі таке об’єктивне наставления виявилось у льояльності Дорошенка до гетьманського центру. Не відштовхнула його навіть реформа кабінету міністрів, коли його, у листопаді 1918 р., під час його перебування закордоном, себто у неприсутності, було усунено з становища міністра. Усе своє наступне життя Дорошенко був послідовним гетьманцем, хоч його особисті взаємини з діячами центру часто бували далеко не найкращі і по Другій світовій війні, до свого від’їзду до Канади, він був членом Гетьманської Регентської Ради. Він намагався, хоч і безрезультатно, злагіднити відхід Липинського від тогочасного гетьманського центру, переконував не оприлюднювати заяв, тощо. Липинського це дратувало й він закидав Дорошенкові небажання стати по його стороні (конфлікт з проф. Томашівським) й навіть недостачу „державного інстинкту” (10. 2. 1930). Дорошенко ж твердив, що він залишається „в тім гурті не з якихось особистих симпатій..., а з почуття обов’язку” (7. 9. 1931). Липинського це не переконувало; у їхньому листуванні з’являються перерви й Дорошенко стверджує, що „з деякого часу писати до Вас зробилось для мене тяжко, власне з того часу, коли я почав помічати, що у Вас нема до мене довір’я” (12.1.1930).
Непорозуміння не викликали одначе між ними розриву й, в одній із своїх пізніших (1945 р.) доповідей, Дмитро Ів. ствердив, що „роздратовання В. Липинського було наслідком лише його хвороби і великої нервовости. Що поза тим, підстав до якихось ідеологічних чи етичних розходжень не було” (Спогади С. Нагая, „Укр. Літопис”, 1953, ч. 1,124).
Лагідність у житті не означала слабохарактерности Дорошенка, — навпаки, листування свідчить про його дуже виразне ставлення до окремих явищ і осіб, про те, що він бував гостро неприхильний до тих, про кого виробив від’ємний погляд. Для них знаходив найприкріші, — сумнівно чи завжди справедливі, — окреслення і відмовлявся зустрічатися з ними, не зважаючи на їхнє становище чи авторитет для інших. У листуванні рясно розкидані згадки, про „...людину дуже безтактну, істеричну, неморальну” (5.12.1928), про когось, „який є більше погань, як...” (18.11.1928),
