сказала, в чім річ. Він звичайно може і мусить це зробити для діла і то як найскорше. Сиділи в далекій алеї мійського парку. Здалека доносилась музика і місяць розливав якусь лінь по всіх членах тіла; не хотілось більше говорити…
— Так значить завтра ви все зробете? Так, товаришу?
— Я все для вас зроблю, товаришко — задріжав якийсь, наче чужий голос і раптом почула його близьке дихання; не встигла опам'ятись, як уста жадібно, болюче вп'ялися в занімілі губи.
— Підлість! — тільки й встигла крикнути. Вирвалась; довго ще маячила по алеї біла сукня і довго ще дерева в парку слухали: — „Яка підлість! Боже, яка підлість!“
Тепер, коли вона вже не чекаючи на поміч, сама перейшла всі перешкоди і верталася назад до своїх, коли вже була в повній безпеці, коли вже їй не могли погрожувати ні розтріл, ні арешт і ніщо инше, тепер вона перебірала в голові всі ці спогади і їй здавалось, що все це було не з нею, що все це трапилось з ким иншим, а вона тільки спостерігає це з далека. Вона їде тепер в вагоні при броневому потязі, всі їй прислуговують, всі стараються дати їй можливі вигоди, бо знають, чого їй варта була та мандрівка. Так мірно вколисував потяг, так тепло було… Тільки нестерпимо боліла голова і їй здавалось, що вона в неї росте, росте, набірає страшних форм, робиться більшою від вагону…
— Так, так, то все минулося, — думає Оксана, — тільки вагон все по старому відбиває: „жовте“, „жовте“.
— Ах так, „жовте“, „жовте“! Ні, ні, нема жовтого, вже більше нема!
— Нема? — Оксана розкрила очі; над нею стояв український старшина і дуже чемно пропонував шклянку чаю.
— Ні, спасибі, в мене голова болить — ледве вимовила і раптово зупинилась на його очах. —
— Ах, як, і він?!.
Він так дивився на неї. Чи це їй тільки так здавалось?
— Звичайно, що не може бути! Не може бути, щоби в глибині цих очей заховались жовті іскорки! Ну і чого б йому так дивитись на неї, — чого?
— Будь ласка, скажіть мені принести води, — промовила тільки для того, щоби вийшов, лишив її саму, одвів од неї свій погляд.
Як тільки вийшов, з дикою швидкістю скочила і защіпнула в дверях купе.
Заложила за голову руки, лежала довго… Значить не минулось, не пройшло, значить те, що гнітило її там, ці гарячі очі з жовтими вогниками, вони не лишились там, за фронтом, вони тягнуться за нею скрізь, куди б вона не ступнула, де б не заховалась. Вони, ці очі збільшились, злились і сотворили якусь одну велику жовту пляму, вони дратують, підморгують:
— Не втечеш, не втечеш!..
З німим жахом згадувала те, в чому не давала відчиту раніш. Як часто, підчас роботи, самої інтензивної, самої серьозної, вона помічала у своїх товаришів якийсь дивний вираз в очах, якесь дивне замилування нею:
— Ах, так ось що! Значить і це було: „жовте“… Ага, так: „жовте“ — проносилось в голові, яка знов починала рости…
В двері хтось стукався, ломився, нічого не помічала…
А жовта мара эхилилась над нею і тихо шептала:
Це я, „жовте“, як це ти мене раніш не помічала; я ж всюди, я скрізь пройду, скрізь пролізу, я „жовте“, велике „жовте“!..
На ранок її знайшли безпритомну з розкритими очами. Вона дивилася в одну точку і тихо шепотіла одне слово:
— „Жовте, жовте, жовте“!
1921 р., 4. червня,
