мини, як обручі, стискають голову. Її облич'я, її постать припали до смаку комісарові і цілу ніч їй прийшлось потім ховатися від його солодких річей. від жовто-зелених вогників в його тупих, зп'янілих очах… Як тільки засвітало, вона вже бігла з села, боючися оглянутися назад, боячися за собою почути гидкий його голос…
І знову, як на екрані, проходять пережиті образи…
Арештний дім. Вона сидить через необережність де-яких товаришів. Властиво обвинувачання дрібне, але як би ділу дали хід, то слідство могло б відкрити її справжне ім'я, а тоді все б скінчилося дуже зле.
Дорогим був кожний день; треба було негайно вирватися, або бути готовою… на фронті умерти, в полі десь, зовсім не так страшно, але тут, під стінкою, коли все завдання її було вже виконане, коли треба було лише вернутись до своїх і попередити їх, передати їм всі гасла, сказати день і час, коли має розрізати темряву зелена ракета над вежою міста, тепер умірать було тяжко і соромно…
— О Господи! Колиб хоч умерти серед них, під дужу пісню волі!..
— Пані! — почула над собою голос. — Я вас вже третій раз кличу! Замріялись чи що?
Встала.
— Вам що потрібно?
— Я власне адютант політкома — развязно і з претензією на галантність заявив він — Я чув, що вас і досі тримають тут без допита? Це ж неможлива річ!
— Я думаю, що ви б у цьому могли б допомогти, бо знімати допит — це ж є навіть обов'язок тих, що арештовують - сказала обережно Оксана.
— Так, це є обов'язок, але я думаю, для вас не секрет, що наші „рускіє“ закони не чета анґлійським і що анґлійські 24 години у нас розтягуються на 24 місяці! — промовив він.
— Лякать прийшов; — подумала про себе і з неприкритою ненавістю дивилась на нього. Він же стояв і нахабно закручував уса. У всьому було видко бувшого денікінського офіцера, який якимсь чудом захопився „совітськими“ ідеями і попав навіть у помішники політкома…
— Впрочім вам не треба турбуватись; я власне прийшов вам помогти. Я в вас бачу людину інтеліґентну, ви молода, гарна женщина і якось воно не годиться сидіти в цих брудних стінах, в такому негарному повітрі… — тут він зовсім не по пролєтарськи повів носом і продовжував. —
— Власне я пришов сказати, що ви… що ви сьогедня ж були б на волі, як би захотіли…
…Два жовто-зелених ока блестіли з під цвікера близько, близько над нею.
— Ага! ось воно що! — пронеслося в її голові…
Чула багато від товаришів про революціонерок, зґвалтованих жандармами. Тут стояв над нею представник „народньо“ власти і часто дихаючи повторював:
— Услуга за услугу!
— Мерзотнику! Лучше ґноїть в тюрмі! — вирвалось із горла.
— Тихше! Ну чого ви так боїтесь? — зашипів над самим лицем.
— Сторож! — крикнула що було сили в легенях.
Скандал був очевидно не до смаку знавцю російських законів і він вийшов, вилаявшись уже зовсім не по елєґантному…
Нарешті знову воля! Удалося вирватися. Захоплювалась небом, краси якого не помічала раніш, перед арештом. Тоді воно не здавалося таким синім. І весь цей парк, ці акації звідкільсь набрали цілком нових барв. Прийшла потайки до парку, щоб зустрітись тут з одним товаришом, який мав дістати потрібні їй документи, аби могла безпечно доїхати до фронту. Він і його жінка були такі хороші, гарні робітники і з них була така чудова пара. Вона любила їх. Коротко
