Тифи — сипний, плямистий, поворотний та черевний лютувався, як навіжений… Щоденно на цвинтарі сунули цілі валки все нових і нових покійників. Ховали так, як приходилося, часто навіть без одежі і без трун. (Труни бралися тільки до цвинтаря, „на прокат“.) Часто було, що на Жидівськім базарі родичі покійника знаходили ту одежу, в якій виряжали його на вічний відпочинок. — Утворилися цілі орґанізації „байківських шакалів“, які роскопували могили й обкрадали трупи…
Між селом і містом з'явилася страшна безодня. Селянство приймало лише тих, що „стоять за Петлюру“… Решта селянами відкидалася, як сміття, як непотріб… Скоро дійшло до того, що вигоняли старих московських вчителів сільських шкіл і запрошували до себе київських студентів, яких називали „своїми“. Також вибірали й попів, бо в свій час призначені арх. Антонієм та Євльоґієм, були їм не до сподоби. Заводили театрально-аматорські гуртки, закладали „Просвіти“. Все це робилося з власної охоти, при безупинній боротьбі з комісарським самовластям. Таким чином українська культура знайшла захист і підтримку серед простого люду.
Величезну ролю в цій культурній боротьбі відогравали кооперативи, коштом яких утримувалися не тільки школи та церкви, але й лад та порядок на місцях. Під весну на кооперативи було кинуто підозріння „контрреволюційности“ і вони були залічені до „петлюровських банд“. Проти кооперації виступив „сам“ Затонський і напевне, її доля була б не ліпшою від долі знищених державних наукових інституцій, як би не роспочалися масові розрухи та повстання на. селах.
Завдяки зростові повстань, комуністи залишили боротьбу з кооперацією і всю свою увагу звернули на військові справи. Тоді ж таки для боротьби з Петлюрою й Поляками було створено в Харкові „Воєнную Пятерку“, яка негайно виробила детальний плян евакуації Київа, відступ на лівий бік Дніпра і контр-наступ.
Тим часом повстання зростали й ширшали. Вибухи народнього гніву стрясали повітря й жахали комуністів. Смутно доносилися чутки про „діла“ Павленка, Удовиченка та Тютюнника. Чернигівський Ромашко боровся „навманя“, але досить успішно. Роспочали свою діяльність повстанчі ґрупи з 1919 року — Оґородника, Мордалєвича, Богатєвича, Волощенка й инш. Утворилося декілько нових загонів повстанців Правобережжа, а саме: 1-ша ударна повстанча бригада ім. Пилипа Орлика, команду над якою прийняв Богатєвич. — Комісарський світ починав дріжати.
Комуністи, де тільки могли, росправлялися дуже жорстоко. За одну тільки спробу повстати в с. Хвастовці, Васильк. пов., спалено 180 осель. За це-ж саме спалено гарматним огнем Малу Половецьку волость. Зруйновано ряд сел у Сквирськім і Таращанськім повітах, обвинувативши їх у погромі м. Тетієва, де було убито до 200 душ жидівського населення.
Боротьба заострювалася. З Московщини щоденно прибували ватаги червоноармійців, а слідом за ними йшла вся „лапотная Русь“, надіючись знайти на Вкраїні притулок і поживу.
Очі всіх зверталися на захід. Ждали Анґлічан, Французів, Німців, Австріяків…
Казали: „Коли-б уже хоч Турки прийшли, не то що Петлюра!…“
Йшли Поляки і це викликало безліч думок.
— Там пани і неволя! — аґітували на селах комуністичні аґітатори.
— Чорт з ними! Гірше вже не буде! — відповідали селяне.
Складалися нові лєґенди про Петлюру. Переказували беззубі бабусі: „Після того, як у Любарі стала чорна зрада, то Петлюра так зажурився, що аж білий став… Упав він перед небом на коліна і заприсягнувся боротися до самого кінця і краю… Тоді до нього з'явився Архангел Михаїл і сказав: — Не падай духом, сивий голубе, а надійся на мене!… До помочі я сам стану!…“
