і всюди все бігло, а були й такі, що сиділи тихо, і, читаючи „Вперед“, навіть раділи...
Галицькі селяне, будучи стероризовані всякими „повинностями" і з’аґітовані своїми інтеліґентними провідниками, рішучо противилися наддніпрянським "гостям". Уряд У.Н.Р., бажаючи хоч трохи привернути до себе симпатії галицького українського населеня, оголосив у Чорткові відозву з закликом допомогти в боротьбі з московськими наїздниками і розіслав її по всіх селях Східної Галичини, але, на жаль, наші-ж „начальники", „коменданти" та „інтенданти" своєю роботою ще далі відштовхнули від себе Галичан. І сталось так, що коли ми в серпні місяці перейшли за Дністер і встановили нову лінію фронту, то проти нас стали стрункими рядами не московські наїздники, а ці самі галицькі селяне...
На позиції Ніжнів боролися з нами переважно самі селяне, яких легко можна було відріжнити від червоноармійців по їх довгих, білих, аж по ніжче колін випущених „льолях“ — як сміялися наші козаки.
З цього часу почала глибшати прірва між нами й Галичанами, — які пізнійше, коли в Станиславові, Галичі, Бучачі й инших місцях відбулися масове арешти та погроми, ця прірва стала бездонною, в якій ще й досі знаходять — собі притулок всі чорносотенці, інтриґани і провокатори з обох сторон...