Коли „Просвіта“, чи „Союз молоді“ впорядковують який небудь не зовсім вдалий „літературно-музичний" вечір, то аматори з „Народного Театру“ спеціялізуються на всяких „Жидах Вихрестах" та „Панах Штукаревичах“. Завдяки цьому, Старокостянтинівський інтеліґент мусить свої духові потреби задовольняти — коли не „гуртовими співами", то „гопачними містеріями"...
Деякі місцеві діячі, а в тім і голова „Просвіти“, мріють про заснування „курсів вищої освіти", але ця справа напевне нескоро зреалізується, бо в самому Старокостянтинові немає потрібної скількости лєкторів. Мрії зостануться мріями, а дійсність досить сумна...
Від того всього, що було колись, залишилася стара замкова церква, яка зараз знаходиться в цілковитім упадкові. В ній зберігаються старовинні річі — пам'ятки давнього панування князя Острожського, але зобачити їх мені так і не прийшлося, бо церква була відчинена раз на рік, а катедрального діякона, в якого знаходяться ключі від неї, важко було знайти. — Бідняка! Почувши, що большевики близько, заздалегідь сховався кудись!..
„І мертвім нема спокою, не то що живім!..“ — сказали мені якось місцеві Жиди. І справді! Не дивлячись на присутність „твердої влади“, — (Старокостянтинівський повіт вважався тоді окупованим польським військом), — руїна і роспуста не гірше, як і в большевиків... Досить буде зазирнути на місцевий римо-католицький цвинтар, щоб побачити, до якого надмірного здичавіння дійшли тутешні люди. На цвинтарі знаходиться до сорока родинних гробниць Старокостянтинівської шляхти, які зараз майже знищено. Старовинні плити й обеліски розбито, залізні двері до гробниць поторощено, труни поламано, а самих небіжчиків викинуто „на свіже повітря“...
Кістяки й напів зітлілі трупи скидано на кучі, пороскидано по кутках гробниць і навіть пороскладено в огидливо-ціничних позах. Думаючи, що тільки крайно злочинна рука здатна на таке блюзнірство, автор цих рядків звернувся до цвинтарного сторожа з таким запитанням:
— Скажіть, будь ласка, хто це так погромив могили?
— Хто хотів! — байдуже відповів той.
— Хто-ж саме? Чи не большевики часом?
— Ні!... Це свої люде!..
— Гарні у вас люде!..
— Гм... пошукайте собі кращих...
Цей сторож, суворо позираючи з під лоба, старанно розбірав на паливо ще новісінькі деревляні штахетки... Лице його було хмурне й сердите, що говорило про те, що й він сам не без гріха...
Від цих-же самих Жидів довідався, що гробниці понищено самими польськими жовнірами, які шукали в маґнатських трунах золота та дорогоцінних камнів. Жиди-ж мене завели на православний цвинтар і показали українські братні могили, які зосталися тут, яко пам'ятка осінньої траґедії 1919 року.
Більш сумних, більш занедбаних і упосліджених могил не знайти навіть у большевиків. — Ті своїм насипають цілі гори, а чужих рівняють з землею. — Тут-же шість величезних братніх могил, які глибоко позападали в землю й уявляють собою смердючі ями, бо бідних страдників за Самостійну Україну славні Старокостянтинівці навіть не спромоглися присипати, як слід. Поруч братніх могил козацьких знаходиться більше двадцяти могил старшинських, але ні на одній з них нема ніякого напису, ні чогось иншого, що свідчило-б про те — хто, коли і за що поліг тут головою?..
Всі ці могили являються сумним пам'ятником того безголовя, що почалося ще в 1919 році в Старокостянтинові та Любарі, а тягнеться ще й досі в Тарнові та Ланцуті...
В просвітян знаходяться списки похованих тут, яких налічується до двох тисяч, але самі просвітяни бояться братися за впорядження цих могил тому, щоб потім не відповідати за це перед большевиками.
