моги часу. Також був відчинений приватний економично-адміністраційний інстітут і врешті заснована державна Академія Наук, чим завершувалася будівля національної освіти на України.
До цього часу на Україні уже налічувалося одних середніх шкіл (ґімназій, реальні, комерц.) 1125, та вищих початкових шкіл понад 1200. Звертає на себе особливу увагу, що значна більшість середніх і вищих початкових шкіл випадає на долю сел, містечок і заштатніх міст, де одиноким контінґентом учнів були селянські діти.
В початкових двохклясових школах налічувалося 3630 комплектів, та в одноклясових 45796, а разом 49120, які обслуговували 3.348.500 душ дітей, або 67% їх шкільного віку. Значить бракувало ще комплектів для задоволення всього 33% дітей, чи 1.100.000 душ. Відсоток дітей, перебуваючих в школах, до загальної кількости дітей шкільного віку, по губерніям йшов у такому порядку: на першому місті Катеринославщина — 92%; за нею Полтавщина — 84%; потім Харьківщина — 81%; Чернигівщина — 70%; Херсонщина — 69%; Полісья — 57%; Холмщина — 54%; Поділля — 51%; і врешті Волинь — 46%. Звертаю увагу з одного боку на те, що у відомостях про кількість шкіл зовсім немає Таврії, що цілком компенсує брак большевицьких відомостей з частини Поділля і Таврії. Крім того середній відсоток дітей шкільного віку, задоволених школами, для порівняння з такими в Совітській Україні, мусить бути взятий не 67, а 75%, який дають ті ґуберні, що увійшли у совітський відчит, а саме: Катеринославщина, Київщина, Полтавщина, Харківщина, Херсонщина та Чернигівщина.
Шкода, що в цітуємому відчиті не зазначено по всіх ґубернях кількости шкільних комплєктів, а тому й не можна перевести порівняння цих цінних факторів, чому знову доводиться вернутися до порівняння кількости дітей в школах і по за школою.
Отже в початку 1919 р. в одних нижчих початкових школах України, тих ґуберній, про які йде мова, у радянському відчиті було 75% дітей шкільного віку. Цей відчит, як уже було згадано вище, дає при першому підрахункові 43%, що є менше на 32% проти початку 19 року, а по другому підрахункові зменьшення це дає 47%. До цього ще треба додати те, що взятий мною відсоток 75 є значно зменшений по першому тим, що далеко не всі школи дали статистичні відомости М-ву, а то й впрост деякі не були ще зовсім зарей'єстрованими; по другому ж не зараховані діти, що перебували в нижчих клясах середньої школи, які охоплювали шкільний їх вік. Цеї другої уваги не можна сказати про большевицькі відомості тому, що у них немає середньої школи і всі діти підраховані, як учні єдиної школи. Це що до кількости шкіл.
Коли про кількість шкіл ще дещо можливо було говорити, то вже про якість їх впрост не знаєш з чого починати.
Не раз доводилося мені чути заяви „що большевики у галузі шкільництва виявили величезну творчість. Вони дали цілком нові шляхи в орґанізації шкільництва, методів навчання і т. д.“. Думаючим так я можу відповісти, знову таки документально, бо з теперішніми „радѣтелями” інтересів українського народу можна говорити лише з документами у руках, що вони, або нічого не знають з історії боротьби інтеліґенції в бувшій Росії за шкільництво, або гадають, що другі цього не знають і в большевицьких експеріментах, побачуть „реформу” школи і дійсне шукання чогось нового, ґеніяльного, присущого лише одному розуму — розуму люмпен-пролетарських ватажків. Що торкається, так би мовити, адміністративно-орґанізаційної сторони нового шкільництва на України, то вся невдалість її, яка потягнула за собою повний розвал школи, досить ясно підкреслена і доказана самими відчитами большевиків по окремих ґуберніях, які приведені вище. Тому на цьому питанню рахую зовсім непотрібним спинятися. Звертаю лише увагу на ту кольосальну протилежність в приказах, постановах, роспорядженнях і т. д. Наркомпроса, до речі сказати, від кожного рядка котрих так тхне фельдфебельщиною, страшною аракчеєвщиною, яка в такій мірі ще ніколи не торкалася школи, навіть в часи самої чорної російської реакції, і дійсністю при переведенню їх у життя.
