402
Т. 2. Ч. 11/12
ВОЛЯ
врятувати яко можна більше і від скорочених місій, і з закордонних конто коштів і утворити на чорну годину залізні фонди; інтеліґенцію ж закордонну вжити для широкої підготовчої культурної праці.
По тому, що робилося в Кам'янці нашою вищою владою і нашими міністрами, можно було сміливо поставити самий песимистичний прогноз.
Зараз страшно подумати, що в Польщі загибає саме цінне ядро нашої держави, тоді як на другий день після повороту зза Збруча можна вже було скоротити всі штати, розмістити інтеліґенцію на культурну роботу по Волині, Холмщині, Бесарабії, Буковині з тим, щоб в случаї потреби знов її змобілізувати.
Зараз страшно подумати, що діти нашої інтеліґенції, наша надія і гордість, вимірають без їжі, в той час коли за два остатніх роки, як перевести на теперішню польську валюту, на одного Юльця Бачинського в Вашінґтоні з трьома такими ж як він лодирями було витрачено більше 200,000.000!!!
Зараз страшно подумати, що Росіяне закордоном друкують десятки міліонів книжок і в першу чергу заллють ними Україну, що в культурній роботі на еміґрації маючи спочатку не більше, ніж ми ресурсів, пристроїли тисячі своїх культурних робітників. А ми і нічого не маємо, і голодуємо!
Страшно подумати тому, що безпомічність Уряду Петлюри в справі орґанізації роботи невеличкому в порівнанню з російською двохміліоновою еміґрацією гурткові свідомої української інтеліґенції — є страшне testimonium paupertatis всього нашого державного апарату: куди ж їм — цим зауряд-бухгалтерам, „земгусарам“ державу будувати, коли вони, крім витирання кутків в польських передпокоях, крім „monkey bussines“ обіз'янячої гри в міністрів та діректорів, нічого робити не вміють?
При найщасливійшій міжнародній сітуації для української справи, при такій сітуації, якої не було для України сотні літ, і мабуть другі сотні літ не повториться, ми можемо безнадійно програти нашу справу. Розвал большевизму не за горами! Голод і руїна дійшли в Росії до останнього!
Наш кореспондент кричить:
— Рятуйте, хто в Бога вірує!..
Але на нашу думку рятувати треба не тільки гибнущих з голоду людей, не тілько тяжко хорих вояків, а перш усього українську справу від тих опікунів, що довели її до повного хаосу. Грізне testimonium paupertatis ми маємо вже! Бувають чудеса, що і з земгусарів і з зауряд-бухталтерів людям удається сальто-мортале в Наполеони вчинити. Але хто десять раз скакав невдало, той і на одинадцятий не доскоче… І врятовані люде знов попадуть в ту же баюру, з якої їх витягнули. А всі заходи закордоном, хоч би і який успіх мали, справи тоді не врятують: панове Наполеончики доведуть її знов до загуби, як доводили вже нераз.
Треба дивуватись силі і міці української національної стіхії, що й досі ще тримає на своїм гребні не тілько Махнів і Струків, але і Васильків, Бачинських і Ніковських.
Та після приливу завсігда буває відлив.
За упадком большевиків той відлив національної стіхії напевне розпічнеться.
|
Очевидець. |
— Панове! Даю Вам слово: маю чуття, що на цьому тижневі будуть гроші!..
Такими словами, кажуть, відповів Петлюра делєґатам голодуючих урядовців Уряду У. Н. Р., що врешті-решт перестали вірити своїм міністрам і захтіли правди від „самого“.
