Сторінка:Воля. – 1921. – Т. 2, Рік 3. – Ч. 1-12.djvu/136

Ця сторінка вичитана

появи плоду свого кохання — задовольнення вже підтоптаного добродія смертю своєї тещі. Спільно перепліталися безкорисні почування й стремління з самими ненажерливими замірами. Голова тов. Ока обважніла, в очах темніло, але він все читав і читав. Бог знає, коли він обідав і коли спочивав, бо його співробітники цього ніяк не могли знати.

Дивлячись на його невтомну працьоватисть, вони також просиджували далеко по за урядові години й призвичаєно писали, писали й писали… Цілі гори рожевих зшитків виростали на їх столах, але це їх зовсім не охолоджувало до праці. Навпаки, вони ще більше прикладали старатливости і з під їх скрипучих пер виходили такі чудові річі, яким міг би позаздрити не тільки редактор найбільшої ґазети Великого Місти, або голова Студії поетів відновленої ґенерації „Словограйність“, але й сам „безсмертний“ Золя, як би тільки він міг зараз щось чути, або бачити.

Раптом тов. Око кудись зник. Кабінет його був зачинений на замок, а його самого нігде ніяк не могли знайти. Шукали його скрізь і всюди, навіть у шафах, але він наче у воду впав. Тоді співробітники вирішили тримати це „про себе“ і, покищо, нігде нічого не говорити.

Тим часом у місті все йшло своєю чергою і відновлене життя стало набірати певних ознак давно прожитого й старого. Знову з'явились черги за хлібом, вечерами блукали по вулицях п'яні мужчини й проститутки. Частіщі стали випадки крадіжок, грабунків, нападів і самогубств. Мужчини безцеремонно чіплялися на вулицях до прохожих жінок і говорили їм старі, як світ, сто раз говорені компліменти. Жінки нудно й одноманітно кокетували. В порожніх церквах лунали попівські казання про смертні гріхи і про день Божого суда, а в театрах величезним успіхом користувався новий танець „Одвертого коліна…“ Знавці танців казали, що цей танець з мистецького боку мало чим ріжнився від старого „Танґо“ але значно перевищував його своєю експанзіею і дінамічністю рухів.

В помешканнях громадян життя тако-ж підупало. Мущини, як і колись, грали в карти, курили папіроси, говорили друг другу масні анекдоти, після смачного обіду ікали, або клалися спати, при чому жонаті вимагали цього самого від своїх жінок. Що до жінок, то вони також мало в чому перемінилися… словом сказать, усе поверталося на своє місце і, хто знає, чим могла б закінчитися строго послідовна праця Надзвичайної Комісії Чемности й Уваги, як би не трапилось нещастя з самим тов. Оком.

Одного дня, цілком несподівано для всіх співробітників, в помешкання місії вбіг товариш Око. Чорний, невмиваний, оброслий бородою, з розбитими окулярами на носі, в пірванім пальті, в зімятому капелюсі, з портфельом під рукою вскочив і крикнув:

— Товариші! Кидайте к чорту це все! Я шукав, я думав, я гадав, я боровся з собою! В цей час, як ви тут надривали свої сили, я був на селах і хуторах, в нетрях і пущах, в лісах і полях і скрізь, де тільки є хоч найменші ознаки людського життя. Спостерігав, дивився, вчився і переконався, що їх треба різати, різати й різати.

Співробітники з широко роззявленими ротами стояли навколо нього і не знали, що сказати…

— Чого-ж ви роти роззявили с… с… ?… Хіба не чуєте, що я кажу вам?!…

В той час один співробітник закашлявся і товариш Око так і скипів.

— Так ви сміятися здумали! — скрикнув не своїм голосом і кинувся з кулаками на першого, що стояв коло нього.

Тоді всі співробітники кинулись на нього, звалили його з ніг, звязали йому руки й ноги викликали по телєфону „скору допомогу“.

Коли прибув лікар, то наказав його відправити в найславніщу в цілому місті лікарню для божевільних.

Після цього всі співробітники залишили помешкання Надзвичайної Комісії Чемности й Уваги і демонстративно розійшлися по своїх домівках.

Того-ж таки дня вечірні газети оголосили офіціяльне повідомлення Диктаторської Ради Трьох, яке звучало приблизно так: