— Звичайно…
— І що ж?…
— Нічого…
— Як тобі здається, тепер наша справа з нафтою та сірниками загинула, як булька на гниловодах?
— Чого-ж так?
— Що-ж стан облоги… Заборонено всякий виїзд…
— Дурниця! Комендант мій друг і приятель. Поговорю з ним і все буде гаразд.
— Дай, Боже! Зараз за такий крам Бог зна які грошики можно здерти.
— Нічого… Здерем… Бог не допустить — свиня не з'їсть…
На східцях міського оперного театру стоять два голених молодих суб'єкти. Крутять друг другу ґудзики на пальтах і розмовляють:
— Так, значиться, ти вже читав?..
— Читав…
— Ну?!..
— Чорт його знає!.. У мене, знаєш, не все гаразд… Моторошно…
— Чого саме?..
— Я не зовсім-то здоровий… Маю хворобу, про яку при жінках не згадують…
— Так що-ж з того?..
— Можуть, знаєш, в 24 години…
— Пусте!.. — Головою Комісії, здається, буде тов. Око, мій давній приятель. Колись в одній каварні разом чай пили…
— Хіба?..
— А так…
— Ну, так що-ж із того?..
— Поговорю з ним про тебе…
— Бога ради!.. Ти мене врятуєш!..
В трамвайнім ваґоні сидять на лавочці дві чорнобривих панни. Одна тримае в руках папірове пуделко з капелюшиком, а друга теку з нотами. Розмовляють вголос, весело, не стискаючись.
— Всі чогось хвилюються, а я цілком спокійна… Ось, навіть, капелюшика собі купила…
— А я дістала Ґріґа… Буду вчити…
— Звичайно! Нам нічого хвилюватися, то-ж товариш Око наш приятель.
На центральній площі, коло тумби з червоним плякатом, летюче віче. Тут мужчини й женщини, тут старі й молоді, тут пролєтарі і буржуї, але всі вони в однаковій мірі хвилювалися й говорили.
— Громадяне! — кричав якийсь студент в заяложеному кашкеті. — Це-ж чорт знає що! Це навіть не абсурд і не безглуздя, а просте божевільство! Як може одна людина оцінити суть життя другої людини? Людське життя, громадяне, це щось таке особливе, характерне, притамане і властиве кождому індівідуму, що, знаєте, сам індівідум чорта з два розбереться, а тут в 24 години… Громадяне вважайте!..
— Правдиво!.. Цілком правдиво!.. — кричали десятки ріжнотонних голосів. — Хіба-ж можна так?!..
— Геть Диктаторську Раду Трьох! Хай жиє Республіка! — кричали сотки тремтючих голосів.
— Громадяне, розійдіться! — почувся гостро-рішучий голос кінного міліціонера. — Розійдіться, бо стрілять будемо!
— Які ми громадяне, як над нами так збиткуються?!.. — загомоніла юрба. — Ми не хочем бути громадянами!..
— Розійдіться! — почулося вдруге і, слідом за цим, десь з-за рогу сусідньої вулиці заторохтів кулемет.
Юрба зойкнула й кинулась в ростіч.
