орґанізації, як у Москалів. Всі оці фактори, що впливали на протязі тисяч років, не дали змоги виробитися у нашого народу відпорности проти сусід, під яких він мусів завжде підпадати; він мав свою державність тільки тоді, коли її орґанізували Варяги, аж поки кров їх не змішалась з українською і вони не почали, українським звичаєм, відділяти всіх жонатих синів на своє власне господарство і тим, роспорошивши державу, не піддали її під владу сусідам. Тепер, коли роспалась сила сусідова, що гнітив український народ на протязі двох з половиною століть, настав час, коли можна знов збудувати свою державу, але для того треба знов покликати Варяга, перед яким скоряться всі наші інтеліґентні сили: і амбітники, і славолюбці, і еґоцентрики та анархисти і, покинувши боротьбу між собою за перші ролі, всі візьмуться за працю орґанізації держави і хіба тільки уперто-прямолінійні з соціялістів будуть в мовчазній опозіції, бо народ за цих чотирі роки досить вже наслухався їхніх „лозунґів“ про поглиблення революції і так натерпівся, що не скоро стане знов до них прислухатися. Вже тепер, як оповідають приїзжі навіть ес-ери, народ наш не тільки про соціялізацію землі, а взагалі про землю і не згадує, бо не тільки панської, а й своєї нема чим обробити — все большевики реквізували і вивезли в Московщину і одбірають навіть і той хліб, що вродив на копаних грядках!
Ще висловлю скілька думок про внутрішнє впорядкування в майбутні державі нашій.
Державній устрій нашої країни повинно будувати не на парляментаризмі та централізмі, а на федерації окремих земель, округів, чи губернів, тоб-то на широкім самоурядованні, але не на цензовім дореволюційнім земстві і не на пролєтарських совєтах, а на земствах-радах, вибраних тільки в першій інстанції по загальному демократичному виборчому праву, але не по виборчих списках, а з місцевих людей, відомих кожному в своїй околиці. Делєґати цієї першої земської одиниці вибірають гласних до повітової Ради, а ті — вибірають послів до губернської Ради, що разом з тим будуть послами і до Центральної Державної Ради, чи Сойму, перед яким повинно бути відповідальне міністерство.
Найважче в такій хліборобській країні, як наша, впорядкувати земельне питання, на якому зломило собі шию не мало людей, починаючи з славних братів Ґракхів. Не можна його зоставити в дореволюційнім стані, не можна полишити його на полюбовне розрішення землевласників та селян між собою, як думають хлібороби-державники, але й не можна рішати його по принціпу — „вся земля трудовому народові“ чи як каже сільська голота — „всім по сім“. Бо, перше всього, як каже статистика, всім по сім десятин не стане, та при такому роспорошенню землі, з примітивною хліборобською культурою, не стане продуктів для апровізації міст, фабрично-промислового робітництва, на виробку цукру, спирту та всякого техничного промислу. А на кооперацію в хліборобській продукції, про яку де-хто марить, не можна покладати ніяких надій, бо масових прикладів такої продукції ще світ не знає і нема підстав думати, що наш народ покаже світові приклади такого способу господарювання; досвід на хліборобських артілях-спілках М. Лівіцького у нас вже показав це. Кооперація, дійсно, має місце в сільському господарстві по багатьох краях, але тільки в спільному збуті та закупі продуктів, а не в гуртовій продукції, бо сільське господарство не те, що фабрично-промислове, воно по своїй природі вимагає особистої ініціативи, творчости кожного господаря.
Коли тепер, при сучасній прадідівськіЙ с.-господарській культурі, передати всю землю трудовому народові, то він на ній ледве виробить продуктів для себе, як справедливо народ і характеоизує таке дрібне господарство приказкою — „Що Іван зробив, те Іван і ззів“, а для міст та фабрик хліб хоч привозь з якоїсь Арґентини. Та й робітників тоді для фабричної промисловості треба буде знов спроважувати з Московщини та Білорусі, бо наші люде волітимуть сидіти на чистому повітрі своїх смужок землі, ніж коптитися по фабриках та бруднитися по копальнях, що у нас мало місце і до революції. Відомо, що большевики, на основі принціпу самовизначення, не хотіли признати Україні Донецько-Катеринославського промислового району, бо там майже всі робітники Москалі; та й все майже фабрично-промислове робітництво на Україні складається з неукраїн-
