вона їх врятує від Польщі. Дійсно, до 1917 року вся Московщина прагла приєднати до себе Галичину та Підкарпатську Україну, щоб, задушивши отой Пьємонт, яким була Галичина для України, закінчити об'єднання „русскаго народа подъ скипетром русскаго Царя“, в чім наочно могли переконатися Галичане, після заняття Москалями Львова. Але тепер, після того, як воскресла Україна і полоненні Галичане відограли таку велику ролю в організації шкільництва на Україні та її державного апарату, всі москалі, починаючи з чорносотенців і кінчаючи большевиками, бояться приєднання Галичини до Росії, щоб не збільшити в ній українського сепаратистичного елєменту і не довести її знов до роспаду.
І тепер з певністю можна сказати, що поки не буде самостійної, Української Держави над Дніпром, ніхто Галичини й не подумає відривати від Польщі. Був час, коли Галичане, пішовши разом з Скоропадським, допомогли-б йому збудувати дійсно Українську Державу, але вони воліли піти з наддніпрянськими соціялістами і розвалити ту, хоч напів-українському державу, яка згодом вирвала-б їх з польського ярма. Тепер, намагаючись вирватися з того ярма, галицькі політики, в роспуці кидаються на всі боки: пробують увійти в контакти й з Маклаковим, Гірсом, Струве і з Денікіним та намовляють Наддніпрянців приставати на федерацію з Росією, яка „мовляв“ вже не буде такою, як була царська. Але ми вже бачили й царську, і Росію Керенського, і большевицьку і знаємо, що Москалі всі однакові централісти-імперіалісти, як і Поляки. Очевидно, що й з цих федералістичних кол нема чого сподіватися визволителя і будівничого Української Держави.
Але все таки велика більшість еміґрантів наших стоїть на принціпі суверенності України. Одні, з цих самостійників, переважно соціялісти всяких гатунків — і „настоящі“, як ес-деки та ес-ери, і „фальсіфіковані“, як соц.-самостійники та ес-ефи, що тільки під час революції понадівали на себе кереї захистного-соціялістичного кольору, стоять за самостійну Народню Республіку, устрій якої кожна з цих груп, чи партій, уявляє собі по своєму. Несоціялістичні „Народня Партія“ та „Хлібороби-демократи“ якось невиразно говорять про форму будущої Української Держави і тільки „Хлібороби-Державники“, на чолі з В. Липинським, твердо й виразно стали на точці погляду, що Українську Державу може збудувати й оборнити від сусід тільки „дідичний“ Гетьман-Монарх. До дуже льогичних та переконуючих арґументів В. Липинського, („Хліборобська Україна I—IV“), одного з найліпших знавців гетьмансько-козацького періоду нашої історії, можна хіба додати тільки те, що справді, не можна збудувати й оборонити держави з республіканською формою там, де нема своєї національної буржуазії і майже нема інтеліґенції і де 80% людності не може прочитати навіть виборчих списків; республіканська форма тепер вимагає більшого культурного рівеня народу, ніж тепер на Україні, чи взагалі в бувшій Росії, крім хіба Финляндії та Прибалтики.
Але, на жаль, Хлібороби-Державники з'язують ідею монарха з особою П. Скоропадського, мотивуючи тим, що він гетьманського роду і вже раз довів свою здатність до будування держави, забуваючи, що на Україні не було гетьманів гетьманського роду, крім Юрася Хмельницького та Петра Дорошенка. Що-ж до будівничої здібности П. Скоропадського, то сміливо можна сказати, що він довів хіба те, — як не треба будувати держави. Своєю невиразною соціяльно-національною політикою, він придбав собі у народу славу „панського гетьмана“, у панів — репутацію „демократа й сепаратиста“, а в української інтеліґенції — опінію „об'єдинителя Росії“, і через те, як він сам висловився, — „не поміг йому Господь збудувати Українську Державу“, хоч і опірався він на 500 тисяч німецьких штиків. Не поможе йому Господь і тепер, як-що він рішиться з якоюсь військовою силою з'явитися на Україну; своїм вступом він тільки розіб'є український протибольшевицький фронт і внесе заколот в боротьбу повстанців з Москалями, бо велика частина повстанців з'єнається проти нього з большевиками, як з'єдналась і проти Денікіна та Вранґеля. Цілком можна припустити, що П. Скоропадський тепер вже не „Малоросійський Старшина“, яким був за часів свого гетьманування, що він став тепер зовсім свідомим самостійником і що помилкою було його скидати з гетьманства та ще саме тоді, коли в кабі-
