інакше, як коли ці виступи мають значіння для попередження дальших виступів проти української демократії і то тільки на підставі певних документів, і те, що виступає вона найбільше в формі політичноІ сатіри, яка у всіх націй і во всі часи, а особливо революційні і воєнні мала завше форму гостру (порівняйте сатіри часів війн Наполєона, або війни 1914 року), ми в той же час цілком згодні, що „утворилося таке становище, що український громадянин абсолютно незахищений“, ні він, ні його родичі, чи близькі.
Варто тільки перечитати комплєкти нині покійних „Нової Доби“ чи „Боротьби“, чи нині здраствуючу „Хліборобську Україну“. Не будемо говорити de mortuis і не будемо навіть дуже втомлювати читача пережовуванням змісту живої „Хліборобської України“, а тільки зазначимо, що коли удари крайніх лівих ренеґатів, так і крайніх правих „аристократів“ вічно сипалися на одну й туж мішень, а саме українську демократію — поминаючи своїх природних ворогів, то в цих виступах все таки була ріжниця:
Комуністи, ганблячи демократію, оґульно лаяли її, ганьбили і безвідповідально обвинувачували найбільш в зраді народнім інтересам, кидаючи таким чином демаґоґічні закиди, а монархісти, не маючи в руках демаґоґії, бо демос не з ними, а проти них, спеціялізувалися на підтасовиці фактів і на таких обвинуваченнях українських діячів, перед котрими покража пари міліонів є суща дурниця.
Ми вже не говоримо про лайки вчорашніх, а ще більше сьогоднішніх „аристократів“ на демократії, на обвинувачення її в дурости, ледачости, нездібности, хабарництві і т. и., але більше того — окремі представники цієї демократії обвинувачуються не тільки у всьому зазначеному, а ще й фізичних злодійствах: вбивствах, катуваннях; і т. и.
Загально відомо, скільки жертв силкується причипити на шию С. Петлюрі „Хліборобська Україна“, а зрештою вона доходить до того, що співробітник її, який укрився під псевдонімом д. Д-ко, обвинувачує А. Ніковського в убивстві Володимира Павловича Науменка.
Треба тільки дивуватися, що другий співробітник того ж орґану М. Жученко ображається, що „Воля“ іменує того ж Ніковського „травоядним“ і, очевидно, рахує, що їсти траву більший гріх, ніж вбивство.
Після наведення всіх цих сумних фактів дійсно зостається зітхнути разом з д. Жученком: Як добре, що чужинці не знають нашої мови і не читають „Хліборобської України“.
„А ще хочемо, щоби нас визнали чужі“…
І сміх і гріх з такими виступами, коли люде забувають, що писали вчора; і права рука не знає, що робить ліва. Вічно повторюється історія унтер-офіцерської удови!
Е. Чикаленко.
Вп. п. Редакторе! Дозвольте мені, людині, хоч і далекій тепер від політики, але яка сорок років стояла близько коло справ відродження української нації, висловити в Вашому часописові свої думки з приводу сучасного становища України. Я не буду говорити про всі ті причини, що привели її до другої нашої Руїни. Я не згадуватиму ні про хибну діяльність несчисленних партій та гутрків, на які поділилась наша інтеліґенція, ні про помилки та злочини окремих політичних діячів, бо це було-б даремним і дразливим самообвинувачуванням, самоопльовуванням, які нарешті пора вже нам залишити. Взагалі, пора вже покинути оті партійні та особисті чвари, ворожнечу, інтриги та однодушно, „односердне й одностайне“ взятися за справу виходу з того становища, в яке збігом обставин попала Україна, про що я й хочу тут висловитись, можливо, корочче.
