мадська думка“, захоплюються цією суверенністю і поспішають співати осанну…
Кому?
Звичайно Москві, яка ніби то вважає радянську Україну за суверенну державу… Ну а фактично, чи й справді є ця суверенність; і коли є, то в чому вона виявляється?
Для тих, хто жив на Україні підчас панування большевиків (а автор цих рядків жив увесь час), „суверенність“ України — не є новиною. Ще торік, після розгрому українським селянством реакційних банд Денікіна, московські комуністи, не почуваючи під собою міцного ґрунту, шукали тих шляхів, які-би привели до порозуміння з українським селянством.
Бо ще торік, коли стіхійна хвиля селянських повстань залила своїм полумям весь терен України, і коли запитували у селян: Через що ви б'єте денікінців? — вони відповідали:
— Через те, що вони грабують нас і йдуть проти України!
Коли-ж у відповідь на це їм ставилось нове питання:
— А большевики хиба не грабують; хиба вони не проти України?
Селяне відповідали: поки вони б'ють денікінців — нам по-дорозі; ми їм помогатимем; про Україну-ж, кажуть, що большевики її вже визнали — буде незалежною, а коли буде не так, то ми й большевиків битимемо!
Московські большевики, які знали, що йти старими русіфікаторськими шляхами на Україні не можна, взяли це на увагу і, аби задовольнити національні почуття українського народу, вони урочисто оголосили „суверенність“ Української Радянської Республики.
В чому-ж полягала ця „суверенність?“
А в тому, що Україна мала свій уряд, який, між иншим, було призначено з Москви, бо ні Раковського, ні Затонського, ні Мануїльського, ні Петровського український народ не обирав і влади на Україні їм не доручав.
Далі українська мова була оголошена рівноправною з московською. Навіть був проєкт орґанізації окремої української армії, але головне командування мусіло бути спільне і для Росії і для України. Фінанси — те-ж спільні. Народне господарство те-ж спільне. Коротче кажучи, ця урочисто юридично оголошена суверенність Української Радянської Республіки — на ділі, в життю, коли почались комісарські пояснення та додаткове росшіфровування, звелась до дуже куцої „автономії“…
Товарообмін, яким хотіли привабити до себе українського селянина, полягав у тому, що на Україну хмарами посилались комуністичні аґітатори, транспортами везлась московська аґітаційна література, а з України вивозили: хліб, сало, муку, цукор, шкіру, лікарів і ліки…
Формування української армії було відложено через те, що той настрій, який панував на Україні, був не на користь большевикам; а окремий український уряд занімався тим, що намагався перевести в життя те, що накреслювала централістична Москва. Спільність фінансів, народнього господарювання та військового командування пояснювалась тим, що пролєтаріат мусить мати єдиний фронт. Авангард революційного фронту є Москва, тому і центром мусить бути Москва…
Ось та казуїстіка, якою большевики прикривали свій червоний імперіялізм в „суверенній“ Україні.
Але „революційна машкара“ приваблювала тільки здалеку… Там, далеко за межами України її „суверенність“ лоскатала революційне почуття західного пролєтаріяту… Лунало гучне „слава“ революційному авангарду, а не Україні…
Була суверенна Україна. А українські банки зачинялись, українські кооперативи націоналізувались, українські діячі арештовувались.
Час від часу для коордінування праці наїзжав Троцький…
Транспорт знищувався, фабрики ставали, цукроварні руйнувались, збіжжа з суверенної України вивозилось до Москви, панував терор.
Полумя повстань бурхливою хвилею проносилось по широким ланам України і, мов хвилі на морі, то піднімалися з ревом, то знову падали.
