дуть вирівняні“. І ще довго не прийде час для „горожанського миру“, для національної згоди. Бо на Петлюру завсігди найдеться Петрушевич. На Винниченко ще хто небудь. Траґедія Камянецька 1919 р. як раз будувалась на боротьбі цих двох „героїв“, з котрими Европа найменьше рахується, а ми придаємо їм занадто велике значіння. Її цікавив і цікавить тілько голос нації.
Після трьох невдалих спроб утворити з еміґрантського шумовиння такий голос, навряд чи удасться і четверта. Боїмось, що стара криловська приказка — „а вы, друзья, как ни садитесь, все в музиканти не годитесь“ — знайде собі в тут місце. Бо в кожний момент знайдуться головотяпи, що спробують на чужині творить національну владу, і тоді одні згадають Петлюру, а инші Петрушевича, а там вже почнеться „казочка про білого бичка!..“ Це неуміння вилізти з особистих шор, подивитись в національне майбутнє над головами окремих людей відштовхнуло від загальної праці й тих черноземних Кубанців, котрим такі запашні фіміами возкурив наш ш. співробітник.
Пишемо ці рядки „не в суд і во осужденіе“, не для знищення п. д-ра О. Назарука, з котрим ми старі і давні товариші по роботі, а для об'єктивного вияснення надзвичайно важної і болючої зараз справ.
