нападом, при мінімальних данних. Парижські часописи мають постійними співробітниками а навіть редакторами „чистих” письменників: авторів романів або поетів, які не мають змоги жити з своєї літературної праці і тому продають своє призвище під фейлетонами на тему дня. Оця обставина є одною з головних причин великої літературности французької преси і її дилєтантизму. Крім цього письменники вносять дуже питому для них байдужість до партійних ріжниць; і таким робом дають читачеві змогу вибірати собі часопис з думкою не лише про те, чого він боронить, а ще й з думкою: як і хто боронить.
Французи є мистцями стилю, а в журналізмі мистцями інтервю. Колиб наші державні і політичні представники мали своїми секретарями французьких журналістів, то ґеніяльність висловлюваних ними ідей була би для світа так само очевидна, як очевидним є те, що кожний бульварний крам мусить бути підмальований.
