ників. Він мусів тікати, соціялістичне правителство знову стало при владі. Ця справа перевороту сприяла зміцненню авторітету Петлюри не лише у війську, але також і в населенню. І між иншим у соціялістичних не українських, жидівських колах Рівного!
Петлюра поборов реакційну спробу соціялістичного правительства, так розуміло населення Рівно ці події і співчувало йому і правительству тоді, коли за пару днів перед тим ставлення до нього байдуже, почасти ворожо.
Населення, особливо жидівське і особливо робітники, не так почувало політичне значіння перемоги правительства, як того факту, що разом з Оскілком воно позбавилось також від Шапули. Позбавились того, що наводив жах на всіх своїм „застінком“ у ваґонах, своїм елєктричним стільцем для тортур, на якому він сажав арештованих для досягнення більш „успішних“ результатів допиту… Іменем цього садиста чи божевільного суб'єкта лякали малих дітей у Рівному. Який ефект міг зробити реферат с.-д. Безпалка, міністра праці, на робітничому мітинґу, всі гарні його обіцянки, коли слухачі весь час нервово памятали, що на вокзалі Шапуло може в цей самий час садовить якого-небудь 16 літнього Жидка — „комуніста“ на елєктричний стілець!
Але перше травневе свято, влаштоване правительством і центральним бюро профессійних союзів, вже зробило вражіння, бо це сталося на день після Оскілківської спроби і втечі Шапула.
Жидівські партії улаштовали окремий мітінґ, на котрий запросили українських с.-д. і с.-р., також „незалежника“ Ткаченка. Останього зустрінули і провожали особливо тепло. Я виступив по дорученню місцевої орґанізації „Поалєй-Ціон“ і зустрінув велике співчуття в авдіторії лозунґом нашої позіції, ще з Винниці, про мир з большевиками.
Евакувалось Рівно відступаючи вже не перед большевиками, а перед новим ворогом — Поляками. Так вони нас гнали з Рівного в Радзивилів, відцілля до Золочева, потім до Тарнопіля. Під цим натиском почала українська армія наступ на лінію Збруча, а наші валки йшли безпосередньо за військом, навіть частинно під обстрілом, бо ззаду були Поляки, спереду большевики.
Так із Тарнопіля ми виїхали, коли він вже обстрілювався, коли одна наша валка вже згоріла від обстрілу, а зупинились ми за десять верст від Волочиська, де йшов ще бій, бо Волочиськ був в руках большевиків!
Військо знало, що треба йти вперед, і йшло. Так був занятий Проскурів і відкритий шлях на Кам'янець, куди мало скеруватись правительство, щоби розпочати свою працю.
Для характеристики вище окреслених взаємовідносин варта ще уваги, трагикомична „мобілізація“ урядовців до товаришів міністрів включно, зроблена теж начальником одної із контр-розвідок, мабуть також з породи Шапулів, сотником К.
Було це на ст. Богданівка, в Галичині, недалеко від Підволочиська.
До ваґонів міністерської валки з'явилось скілька озброєних людей на чолі з К. Всі викликуються з ваґонів і наказується вишикуватись у лаву, щоби заслухати „наказа“ отамана Осецького, яким без відома кабінету міністрів, без згоди Директорії, у відсутності Головного Отамана, об'являлась мобілізація всіх без винятку урядовців, окрім лише міністрів — для поповнення армії та для тилової служби.
„Ніякі суперечки не допускаються, хто не вийде із ваґонів, буде розстріляний на місці“, так голосно наказує своїм помішникам сотник К. На заяву керуючого міністерством здоровля, старого лікаря Б., що прем'єр міністр наказав відкласти мобілізацію, поки Рада міністрів вирішить, хто має бути звільнений від неї (видко, саме питання про незаконність цілої акції вони не сміли навіть поставити!), К. погрожуюче приставляє револьвер до його виска, наказуючи йому замовчати…
Між иншим і я був так „мобілізований“ і якийсь сотник видав мені звільняючу записку по відомому російському зразку: „Соломону Ґольдельману дозволяється піти за річами до його ваґону на одну годину. 3. червня 1919 р. Сотник Т. (нерозбірчиво) .
