В останні часи ведеться з боку уряду і соціялістичних партій, а особливо соціял-демократичної, вперта пропаґандова робота у війську проти погромів.
Але треба лише такій військовій частині зустрінуться в бою з окремим жидівським „большевицьким“ загоном, щоб вся попередня протипогромна аґітація дурно загинула.
Коли жидівські громадські кола по той бік фронту не зрозуміють цього страшного провокаційного змісту большевицької забави в „національні“ війська, то жидівське населення знову стане перед погромною хвилею, подібною торішній, хоч і правительство і головні українські військові чинники вже дійшли до переконання, що погромні настрої необхідно остаточно побороти, що инакше не збудується українська держава.
Скілька енерґії і боротьби покладено було з боку міністра по жидівських справах Красного, мене і частини українських соціялдемократів, щоб запанувала в українських керуючих колах думка, що погромам треба і можно покласти кінець.
Але мені здається, що справа вже приходить потрохи до такого стану, коли головна військова команда, а особливо Головний Отаман Петлюра, буде дійсно військовою владою, від котрої має залежати поводження нижчих командирів і армії, а не навпаки. До цього часу панувала безмежно отаманія в ріжноманітних її формаціях. Кожна окрема частина мала свою політику, свої пляни, свої методи війни. І всі в цілому, за виключенням Січовиків, були погромні, цеб-то й небоєздатні в повному значінню цього слова.
Ця залежність від настрію салдаччини й отаманщини сприяла тому, що головна команда не сміла виступити проти погромних настроїв війська, щоб остаточно, як їй здавалось, не загубити свого авторитету.
Отже на нашій крові і нашій руїні тримався авторитет вищої військової влади. Явище, з котрим жидівська опінія ніколи не примириться, явище, яке довго не забудеться і принесе багато шкоди українській державності.
На цій бездіяльності Головної Команди і Петлюри, на цьому пасивному відношеню до погромів і базуються ті твердження в европейській пресі, що обвиновачують Петлюру в погромній співучасті.
Ці обвинувачення є безпідставні. Майбутній історик революції, який захоче обміркувати цю страшну кріваву добу не однобічно, найде безумовно і оправдуючі мотиви для тієї пасивности українських керманичів.
Він їх буде шукати в їхньому власному національному нещастю того часу, коли вони майже цілком втратили свою терріторію, коли їх власний нарід від них одвернувся і єдиною їх надією були рештки їхнього війська. І вони, може проти волі, з болем і жалем, мусили заплющувати очі перед неґативними сторінками цієї їх останньої слабкої надії — знову дістатися на свою, чужинцями окуповану терріторію, знову добути симпатій народніх верств, знову одержати можливість будувати свою національну державність…
З поверненням війська і правительства на українську терріторію, а головне, з початком періоду наступу, почувається якесь просвітлення, ніби то починається видужаннє важко хворого українського національного орґанізму.
Про події попереднього часу відступу і звязаної з ним безмежної деморалізації — навіть пригадувати тяжко.
Це було щось жахливе…
Були два уґрупування непримиримі, ворожі, взаємно не розуміючі одно одного, поборюючі себе.
Це військове командування і оточення Головного Отамана Петлюри з одного боку, та кола нового соціялістичного правительства з другого.
На якому боці був сам Петлюра — я не міг би з певністю сказати. Безумовно ближче до Правительства і особливо до соціял-демократичної його частини, але одноразово безсильний перед отаманським своєвіллям другої ґрупи.
Коли я приїхав до Рівного, там панував отаман Оскілко і його начальник контр-розвідки, Галичанин Шапула. Оскілко зробив невдалу спробу захопити владу, спіраючись на підлеглі йому частини і партію „соціялістів“ — самостій-
