Таким чином ми бачимо, що вкраїнська мова розпадається не більш, як на шість окремих діялєктів: 1) Велика Україна, 2) Східня Галичина з Буковиною, 3) Гуцульщина, 4) Бойківщина, 5) Лемківщина, 6) Підкарпатська Русь. А це для 45 міліон українського народу не так-то вже й багато.
З питанням про діялекти п. Левицький цілком природно звязує питання про „пуп землі Вкраїнської що до мови“. — „Його нема“ — каже п. Левицький. А на мою думку він єсть. І саме там, де йому й слід бути „теоретичної“ (по мислі п. Левицького), то-б-то в осередку Придніпрянщини: в Київщині, Полтавщині та Чернигівщині. Наші письменники давно вже погодились визнати отой київо-полтавський „діялєкт“ за підставу для української літературної мови. Такої думки були й відатнійші галицькі письменники Франко, Кобилянська, які й справді почали в своїх творах вживати того київо-полтавського нарічча. І цілком слушно. Адже сам п. Левицький каже, що на Придніпрянщині, — нехай „серед неписьменних жінок-селянок та по маленьких, глухих селах“, — але все-ж таки збереглась найчистіша українська мова[1]). Значить — джерело є — і можна з нього черпати по-всяк-час, аби була охота. Пригадаймо ще й те, що два велетні, два стовпи сучасного українського письменства — Шевченко та Котляревський — були: один з Київщини, а другий з Полтавщини. А нарешті — той київо-полтавський „діялєкт“ найбільш поширений: з деякими, правда, невеликими місцевими відмінами його вживає майже вся так зв. Велика Україна, то-б-то трохи 70% усеї української людности.
Так само і в Італії, — де, як сказано, велика сила діялєктів, — діялєкт тосканський (фльорентинський) став за основу для літературної мови. В епоху „Відродження“ Фльоренція, а не Рим, була культурним осередком Італії: з Фльоренції вийшли великі майстрі італійського слова: Данте, Петрарка, Бокаччіо, Аріосто, Торквато Тассо і т. д., які й дали початок сучасній літературній італійській мові.
Тепер я дозволю собі звернутись до окремих слів та реченнів, наведених в розвідці п. Левицького (ст. 113 і далі).
Звізда — зоря. Це так. Але в колядці співається:
„Над вертепом звізда ясна
Увесь світ осіяла.“
Тай колядувати у нас ходять парубки на Різдво не з зорею, а з звіздою. Але не можна сказати: „звіздяна ніч“, а тільки — „зоряна ніч“. Слово звізда, значить, є, але вживається воно лише в розумінні тої „звізди“, що з'явилась над Вифлеємом тої ночі, коли народився Спаситель, а тому ніколи не вживається в многому числі.
Слова: зовні, зовнішній, внутрішній, необхідний, необхідно притьмом домагаються прав горожанства в нашій літературній мові. Мабуть — хоч-не-хоч — а доведеться таки прийняти їх до гурту. А слова: кладовище, колодязь, хазяїн, хазяйство те право давно вже здобули.
„Хрест високий
На кладовищі, трохи з боку,
Златомальований стоїть.“
(Шевченко — „Неофіти“)
„Ой глибокий колодязу —
Золотиї ключі.“ (Народ. пісня)
- ↑ Колись найчистіша українська мова була також на Кубані, у чорноморських козаків. Але згодом ця мова і там попсувалась (як скаржились мені самі Чорноморці), коли бувші „чорноморське“ та „лінейне“ війська з'єднали до купи в одно „Кубанське козаче військо“, а на старшин (офіцерів), замість родовитих козаків, стали призначати Москалів з армії, Поляків, Німців, Вірменів, Грузинів, Кабардинців і т. д.
