суспільства на те, як ту нашу надзвичайно багату, гарну, мельодійну мову систематично псують та калічать не лише ті, кому тепер може у-перше з-роду доводиться висловлюватись на письмі українською мовою, але навіть і ті, що вже, здається, придбали собі почесне ім'я в українському письменстві. Ось, напр. читаю твір якого-небудь з наших корифеїв та захоплююсь красою його стилю, аж тут раптом вихопиться таке словечко, або й ціле речення, такий, прости Господи, „кацапізм“, або инший який варваризм, що аж здрігнешся увесь, неначе хто над самим вухом шкрябнув залізом по склу, або — співав — співав як слід, а тут — на тобі! — вигукнув таку фальшиву ноту, що хоч з хати тікай, затуливши вуха!… Та що й казати. Сам навіть великий батько новітнього українського письменства І. Котляревський бував иноді не без гріха:
„Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною.“
„Но зла Юнона, суча дочка,
Розкудкудахкалась, як квочка“.
(Енеїда, І)
А найгірше те, що всі отті московізми та польонізми і т. и. часто зовсім непотрібні — і той, що їх вживає, не має права посилатись на те, що, мовляв, в українській мові немає відповідних слів чи реченнів. Як раз навпаки. Аби захотіти, то не треба навіть довго шукати, щоб в багатій українській мові знайти, замісць того чи иншого варваризму, цілком відповідне, щиро-українське слово. І з цеї точки погляду, засмічування без потреби нашої мови всякими там варваризмами це вже гріх непростимий, бо знаменує собою не що инше, як недбальство, а значить — і непошану до рідної мови, яка, — як справедливо каже п. Левицький, — повинна бути для кожного свідомого Українця, до якої-б він там політичної партії не належав, дорогим скарбом, національними святощами. Наша мова — така-ж Страдниця, така-ж Великомучениця, як і наша Батьківщина, як і наш народ. Над нашою мовою знущались, з неї кпили та глузували, називали її не инакше, як „хлопською“, „мужицькою“, хохлацькою і т. д., забивали її в диби, заковували в цензурні кайдани, висміювали, забороняли, мордували, нищили… Але все надаремне. Настав слушний час — і наша красуня-мова з усіх от-тих страшенних мук вийшла переможницею і закпила собі з своїх ворогів, показавши їм, що вона не тільки живе, але й цвіте й питає та домагається й собі почесного місця серед культурних мов всього світу. А від усіх вірних синів України вона, та мова, вимагає, щоби з нею обходились охайно та обережно, не бруднили її святочного вбрання, в якому вона бажає з'явитись перед усіма культурними націями в той самий мент, коли її носитель — український народ — знов почав відогравати значнійшу, як-що не першорядну, ролю на театрі всесвітньої історіі.
На мою думку, було-б дуже бажано, щоби шан. редакція „Волі“ давала змогу на своїх сторінках, від часу до часу, обговорювати та обмірковувати ті чи инші питання в справі української літературної мови. Таким шляхом, то-б-то через окремі брошюри, книжки та инші видання, досягти мети — дати належні вказівки тим, що справді хотять навчитись добре писати по вкраїнському, — бо-ж періодичний орґан має, звичайно, значно більший контінґент читачів, ані-ж які-б там не були брошюри чи окремі видання.
Звертаючись до згаданої розвідки п. М. Левицького, я маю на думці висловити й свій погляд на той чи инший бік справи і зробити також і свої уваги до де-яких тезисів шан. автора, з якими я не можу цілком погодитись. Я не то що хотів-би полємізувати з п. Левицьким, — я хотів-би лишень звернути його увагу на те, що в його розвідці здалося мені непевним, сумнівним. А втім, — як мудро кажуть французи, — „du chos des opinions jaillit la verité“.
Насамперед — що до діялектів української мови. П. Левицький стоїть на тому, що вкраїнська мова має багато діялєктів. Цей поділ української мови
