Сторінка:Воля. – 1920. – Т. 4, Рік 2. – Ч. 1-13.djvu/421

Ця сторінка вичитана

Де ж та формула, що лежить посередині, що може не лише принести, а й забезпечити мир? Такої формули немає й не може бути, бо боряться дві протилежні й взаємно-виключаючі ідеольоґії. Кожна з них мусить або перемогти, або вмерти.

Дві ідеольоґії, але не абстрактні ідеольоґії, а живі, звязані міцно з психікою, віруваннями, формами життя двох ріжних народів. Й остільки звязані міцно, що боряться вже народи, що прийняли ці ідеольоґії за своє життьове credo, за основу свойого права на дальнійше істнування.

Й чи має право Правительство нехтувати волю свойого народу? Український нарід, справді, хоче миру, проте такого миру, який би забезпечив йому вільний розвиток, вільне панування на своїй скрівавленій землі. Він, справді, не хоче війни в імя війни, в імя пригноблення й нищення московського народу.

Й мир може прийти, коли цей московський нарід скине дінастію Лєнина-Троцького, як скинув він три роки тому дінастію Романових, коли він виявить свою свободну волю й свободну душу.

Міркування галицьких соціяльних демократів з „Впереду“, як бачимо, не мають жадної вартости. Не хочу думати, що вони мали певну тенденцію, хоч, на жаль, така тенденція виразно визначується в усіх писаннях „Впереду“, тенденція небезпечна, бо немає гірших форм большевизму, як большевизм на певному віддаленні від території Совітської Росії…

Але, навіть полишаючи на боці тенденцію, мушу сказати, що обстоювання миру, коли він фактично неможливий, коли його не хоче й одкидає протележна сторона, як і балачки про всякі уступки в національних позіціях — це недобре діло, це виявлення або національної байдужности або хоробливої слабкодухости. Це вода на млин — і не тільки одних большевихів, а всіх тих, хто зацікавлений в остаточній поразці ідеї українського відродження: констатування, що ніби-то в визвольній боротьбі, яку провадить наш нарід, немає всієї правди. Мир на початку війни — це або визнання своєї безсилости або капітуляція з своїх ідеях. Про безсилість українського народа, знаючи всі факти й обставини політично-державного життя на Україні, не доводиться говорити. Себ-то — лишається тільки капітуляція.

Мир за таку ціну — це не тільки злочин, не тільки зрада, не тільки Каїнове діло, а ще й загроза нової війни, нового вибуху — смерти й руїни.

Значить, лишається війна в імя миру, бо визволення України від большевицьких і небольшевицьких окупантів — основа справжнього й сталого миру. Й всі зусилля мусять бути вжиті в цілях найуспішної боротьби: вони і тільки вони принесуть жаданий мир нашій країні.

 

Л. Кобилянський.

Ще про українську літературну мову.
(З приводу розвідки М. ЛевицькогоПаки й паки[1].)

Треба бути дуже вдячним нашому талановитому письменникові п. Модестові Левицькому за те, що він порушив на сторінках „Волі“ те пекуче питання про вкраїнську літературну мову і „паки й паки“ звернув увагу українського

  1. „Воля“, 1920, т. IV, ч. ч. 3–4.