шапка горить, панахида по Шевченкові; це не дає права казати: на лобові, на мостові, на тому кораблеві замісць: на лобі (або краще: на чолі), на мості, на кораблі.
У множині дуже часто місцевий одмінок заміняють на московський лад давальним: по степам і хуторам, по тим прикметам зам.: по степах, хуторах, прикметах.
Дехто з наших письменників — і то не з останніх — у цьому-ж одмінку вживає провінціалізму: на плечіх, на очіх, чого не слід заводить у письменство так само, як наприклад волинського твердого а замісць я (радно, ратувати, рабий).
В іменниках женського роду иноді трапляються, московські вкорочені форми: вона була йому доброй жінкой, до моєй сестри, написав моєй сестрі. Цього ні в якому разі не можна допускати.
Родовий множини жен. роду має у нас иноді своєрідну форму, подібну до муж. роду: бабів, матерів, хатів (хоч є і хат), також: старостів, рід Щербинів, хоча староста і Щербина в инших одмінах ідуть по тіпу женського роду. Цього ні в якому разі не можна вважати за помилку і заміняти московізмами: баб, матерей, старост, рід Щербин.
Що до прикметників, то найчастіша помилка, що трапляється навіть у добрих письменників наших — то степені рівня цілком московські замісць чистих специфічних наших: більш відомий, більш видатний, більш потрібний і т. д. замісць: відоміший, видатніший, потрібніший. Далі: самий кращий, самий певний, самий талановитий і т. д. замісць найкращий, найпевніший, найталановитіший.
У відмінках прикметників і де-яких заіменників теж трапляються московізми: „з Білой Церкви, своєй охотой, того самого і т. ин.
Иноді вживають нашої таки форми, але так не до речі, так по московському, що аж квасом смердить. Це особливо помічається на вкорочених формах прикметників. Тих форм у нас мало, наша мова їх не любить (у московській та польській мові їх багато): здоров, годен, ладен, варт, готов, ласкав, повинен, рад — тай годі. Ще є форма певен, та й то вона, мабуть, завелась у нас і не так давно і, либонь, на польський та московський зразок. Отже мало того: цеї, не зовсім рідної форми вживають у нас ось як (цітую з наказу одного з міністрів У. Н. Р.): „Певен, що підлеглі мені урядовці окажуться на висоті свого завдання“… Як живий стає перед очима Его Высокопревосходительство: „Увѣренъ, что повѣдомственные мнѣ чины окажутся на высотѣ своєй задачи“…
Чи не простіше, чи не так бюрократично було-б може: „Я певний (або: сподіваюся, маю надію, — бо в таких наказах „певність“ дуже нещира), що підвладні мені урядовці (або може: що урядовці такого-то міністерства, — щоби не тикати в очі людям тою підвладністю, яку вони й без того розуміють і почувають на своїй шкурі) добре зрозуміють важливість свого завдання…
Коли наша мова не любить укорочених форм прикметників, за те вона дуже любить приналежні прикметники і вживає їх охотніше за родовий відмінок іменника: замісць хата Івана, дочка коваля, син столярів — краще казати Іванова хата, ковалева дочка, столярів син і т. д.
Великий знавець нашої мови, що з піетизмом шанував своєрідні прикмети, дух її — Б. Грінченко — дав нам зразки найчистішої, найколорітнішої мови в перекладі свойому Костомарової „Чернигівки“, що була написана, як відомо, в оріґіналі московською мовою. Ось один уривок із тої „Чернигівки“ що до тих приналежних прикметників.
„Прийшла й дочка її, сотникова Булавчина жінка“.
Напевне можна сказати, що сучасні наші письменники й перекладачі, принаймні 90% їх, переклали-б слово по слову з московського: „прийшла і дочка її, жінка сотника Булавки“. Проте-ж і Б. Грінченко теж учився московською мовою, на службі теж мусів її вживати. Але він так любив своє рідне, що переміг усі труднощі і без граматики навчився рідної мови краще за тих, що нині й по граматиках навчаються її аби-як, або здебільшого і вчитися її не хочуть, бо вважають себе за авторітети в питаннях мови. Коли-б вони, по-
