гольські племена (Весь, Чудь, Латишів, Мордву, Черемисів та инш.), зливалися з ними, і під тим впливом змінявся і етничний, колись чисто славянський, тіп Московців і мова їх, що вбірала в себе частину того не-славянського лексичного матер'ялу і втрачала багато давних славянських граматичних і фонетичних форм. Український народ жив і розвивався на старому свойому місці, зберіг свій чистий славянський тіп, і мова його розвивалася ближче до свого пня, тої пра-славянської мови, і зберегла більше елєментів її.
Про ті ріжниці між українською й московською граматикою я й скажу тепер, бо власне на тій ріжниці базується більшість помилок, що їх роблять наші люде, думаючи й пишучи по московських зразках. Ці прикмети нашої мови ми повинні дуже берегти й шанувати; наш народ несвідомо, стіхійно зберіг їх під віковим московським обрусительним ярмом, і ми не маємо права нехтувати їх і псувати, продовжуючи шкодливу роботу наших гнобителів.
Про фонетичні ріжниці вже казав я (подвоєння шелестівок, природа шиплячих звуків, перехід о і е в і в закритих складах); додам іще де-що з фонетики, заким перейду до граматики.
1. В українській мові о і під наголосом і без його вимовляється однаковісінько, а в московській о без наголосу вимовляється, як а: харашо, ґалава, патаму что. Де-хто з наших північних Чернигівців, що ближче до Білорусів, мають нахил переносити цю вимову і до нас, кажучи: паганий, пакинув, а иноді та вимова проривається й на письмі. Звук а в московській мові иноді вимовляється, як е: чеси (часи), — чого в нашій мові нема: у нас усі звуки вимовляються й пишуться так, як їх Бог сотворив: о буде скрізь о, а буде скрізь а.
2. Звука г (h) в московській мові майже нема; його заступає звук ґ (g); в українській мові навпаки ґ зустрічається дуже рідко, а переважає скрізь г. Тому-то Московцям трудніше навчитися по вкраїнському, ніж по французькому, бо завжди вони будуть вимовляти наші слова по своїй фонетиці: ґалушка, Ґапка.
3. Звука ф наша мова не має і старається замінити його (особливо в іменах власних) звуком х (Хима, Хотина, Хома), хв (Хведір, Хвастів), п (Пилип, Опанас, Нечипір), т (Марта, Текля).
4. Гортанні г, к, х, особливо в одмінках іменників, м'якшаться у нас по старо-славянській фонетиці, на нозі, в руці, на стрісі, чого вже нема в московській мові, принаймні в одмінках (падежахъ).
5. З московської азбуки у нас нема літер: ѣ, ъ, э, ѳ і ѵ, а за те маємо свої літери, яких нема у Московців: ґ, ї, є.
Що до граматичних форм, то в українській мові збереглися ще старі форми, які московська мова вже втратила або має тільки рудіменти їх, а саме:
1. Двійне число: дві (чотирі) нозі, дві руці, очима, плечима, дверима. Часто-густо калічать наші слова на московський штиб; дві ноги, дві руки, очами, плечами.
2. Кликальний відмінок у нас іще живий цілком: Петре, Насте, батьку, сину, тітко, мамо. „Ой коню мій, коню!“ — „Головонько моя бідна!“ У московській мові він лишився тільки в церковних виразах: Господи, Боже, владико. Наші замотиличені Московщиною люде не дбають про цю нашу форму і кажуть (і пишуть иноді): Петро! Настя! Мама!
3. Стародавня форма давального відмінка на -ові, -еві: батькові, коневі, панові, Іванові і т. д., — як старо-славянська: „воздайте кесареві кесарево“, „довліє дневі злоба його“. Цеї форми вже зовсім нема в московській мові, а наші люде заповзялися вижити її і з української. Оце огидне: Пану Міністру, професору Брунсу, графу Тишкевичу („Сміх“, ч. 1). Мені иноді листи адресують: Модесту (який це відмінок? в українській, мові його нема) Пилиповичу (кликальний відм.) Левицькому. Де-хто виправдує; це ніби-то вимогами милозвучности: мовлячи — не гарно бренить: Модестові Пилиповичові; і це кажуть ті, що тут таки напишуть: „щоб в свій час“ або „вона усе зробила“. Для милозвучности неможна калічити граматику. Поляки більше шанують свою мову; вони напишуть: Jerzemu hrabiemu Branickiemu, дарма, що три однакові кінцівки стоять рядком.
