досить добре нема рації, бо загальне становище було надзвичайно погане. Наприклад, у Ростові, від якого до вугільних копалень три кроки, пуд вугля коштутав більше 100 рублів і, крім того, цього вугля трудно було достати. На копальнях Донецького басейна вугля були досить великі запаси, але цей вугіль чогось не мав охоти йти туди, де в ньому була пекуча потреба! Це виправдувалось, звичайно, відсутністю транспортових засобів, але дехто, хто стояв близько до справи, тримався иншої думки і лічив, що не так тут перешкаджає відсутність транспорту, як небажання власників копалень спровадити запаси вугілля, міняти цю досить реальну цінність на таку непевну цінність, як денікінські паперові гроші.
Тут же, у Ростові, зібралось дуже багато представників від міських, земських та урядових установ півдня України, які мали завданням закупити для цих установ величезні партії вугілля і транспортувати його до своїх країв.
Справа ця йшла дуже добре… для нанів представників, бо з вуглям можна було зробити багато добрих ґешефтів. Наприклад, можна було, маючи наряди на купівлю та транспортування вугля, цей вугіль купити по твердій ціні і погрузити на пароплав. Пароплав міг відпливти і в морі направитись не туди куди треба було везти вугіль: не в Одесу чи Миколаїв, наприклад, а куди небудь у Констанцу, або що.
У Ростові ходили чутки, що на цій справі де-хто дуже добре заробив. Взагалі в денікінськім царстві люде, причасні до влади, або ті, котрі користувались ласкою влади, заробляли дуже добре, так заробляли, що заткнули за пояс всі попередні режими в цім відношенню. Дійшло до того, що одне відомство платило хабарі другому, про що говорилось прилюдно, без всякого сорому. Відомий російський публицист Олександер Яблоновський з цього приводу умістив в „Донской Рѣчі“ громового фелєтона, але „писатель пописываетъ, а читатель почитываетъ“!…
В Новоросійську йшла надзвичайно інтенсивна торгівля з закордоном, бо закордон дбав про інтереси „півдня Росії“ і задовольняв її потреби, постачаючи сюди таки речі, за якими давно скучали деякі верстви населення, а саме: вина, коняки, колонську воду, парфуми, ріжну галантерію, і т. и., і вивозячи звідсіль збіжжа, шкіри, вовну і т. и. Далі, в чорноморських портах — Керчі, Теодозії, Ялті, Севастополі, економичне життя йшло своїм особливим шляхом. Тут, здається, війна найменьше зруйнувала промисловий апарат; тут, завдяки бувшій боротьбі між гетьманським та кримським урядами, при якій гетьманський уряд не допускав вивозу з Крима на Україну, залишилось чимало деяких продуктів; природа не поскупувала дати нову кількість цих продуктів, особливо тютюнових та рибних; і Кримці, користуючись нагодою, поспішали ліквідувати як можна більше товарів. Капітани добре розуміли своє становище, особливо капітани кораблів добровольчої влади; і добре заробляли. Закордонні купці теж не дрімали і поспішали забрати що тільки можна було; тим паче, що, як взяти на увагу курси валют, то такої дешевизни, яку вони мали тут, не можно було знайти на цілім світі.
В Одесі, підчас мого там перебування, майже вся фабрична промисловість завмерла, бо фабриканти дбали вже не так про свої підприємства, як про закордонні візи.
Торгівля йшла досить жваво, бо за час панування денікінської влади закордонні купці встигли полагодити з Одесою досить добрі відносини, постачаючи сюди теж саме, що і в Новоросійськ, при чому багато річей галантерейного виробництва (ножики, ножниці, гребінці, дитячі виграшки, і т. и.) носили на собі сліди виробництва ґерманського, хоч ні один ґерманський пароплав не прибув до Одеси.
Купці, особливо багаті, поспішали ліквідувати свої запаси, очевидно, побоюючись, що большевики, коли займуть Одесу, можуть досить неприємно обійтись з їх крамом. Гроші зникли з ринку, а багато товарів, про істнування яких ніхто й не догадувався, великими партіями виринули на ринок і шукали покупця. Охочих до купівлі, крім кооперативних орґанізацій, майже не було, а кооперативні установи охоту мали, але „купила“ зовсім не мали.
