1. Непошана до рідної мови, брак національної поваги, як у того Бенавентури Копача, якому однаково: чи скарбів у землі шукать, чи „малороссійськія стихотворенія“ писати, чи там чоботи шити — рівноцінні професії. Для справжнього патріота, свідомого, інтеліґентного, — рідна мова є святиня, до якої не можна братися немитими руками.
2. Первородний гріх більшости Вкраїнців полягає в тому, що всякий з них уважає себе за авторітет у питаннях нашої мови, а своє село чи містечко, де він, народився або довго проживав, уважає за „пуп землі“ вкраїнської. — „У нас так кажуть“ — тай годі. Не тільки tertium, але alterum non datur.
По першому пункті не варто довго й балакати, бо це буде горох до стіни: Бенавентуру Копача ніякими резонами не переконати; таким він і помре. По другому можна і треба багато сказати.
Дійсно мова наша має багато діалектів; подекуди, тому є й політичні причини: неприродній, ненормальний поділ, протягом віків, нашої батьківщини на австрійську (vide польську) і російську Вкраїну. В першій мова розвивалася під великим впливом польської, а подекуди й німецької мови, а в другій під іще більшим натиском московської, яку скрізь заводили примусом; особливо цей московський вплив виявився в тій частині Вкраїни, що межує з Московщиною: в Харківщині та Вороніжщині.
Спитає хто може: а де-ж той справжній „пуп землі вкраїнської“ що до мови? Його нема. Теоретично місце йому було-б в осередку Придніпрянщини, тоб-то в Київщині, Полтавщині та Чернигівщині. Але практично й там нашу мову дуже попсувало те примусове „обрусеніе“ через школу, військо, суд, адміністрацію. Ті люде з цеї Придніпрянщини, що найменше підлягали обмосковленню (неписьменні жінки-селянки в маленьких, глухих селах), зберегли найчистішу нашу мову; і дійсно иноді слухати їх мову можна, як справжню мелодію, чисту музику нашого слова. Та, на жаль, ті жінки не беруть активної участи в нашому письменстві.
Отже не до Бенавентур Копачів буде моя мова і не до тих „товаришів“ — фанатиків, яким партійна програма дорожча за рідний край, а до тих, у кого ще не атрофувалося почуття національної гідности; до тих, хто щиро, не за гроші, або владу любить батьківщину, любить її не по партійній програмі, а всім єством своїм (хоч по думці Винниченка це все єрунда, якою цікавиться тільки неклясова дрібно-міщанська сволоч), хто готов оддати, — не кажу вже всього себе, а — частину праці й часу свого, щоби навчитися хоч не калічити рідну мову. Час — бо для цього настав важливий: тепер ми творимо свою державу, а державна мова має не останню вагу в цій творчій роботі. Коли твориться щось нове, то треба-ж творити його відразу добре, щоби не довелося потім переробляти, поправляти, латати, набіраючись сорому за це і перед світом і перед потомними поколіннями.
Не буду повторювати все, що писав я колись у „Л. Н. Вістнику“ і „Світлі“, а повторю лише загальні основи обвинувачень, які я й нині ставлю недбалим нашим письменникам, перекладачам, публіцистам і взагалі тим, що пишуть — чи то відозви, чи накази, чи просто службове листування.
Калічення нашої мови торкається майже всіх боків її: окремих слів (лексики), фонетики, граматики і стілю взагалі. По цих пунктах розгляньмо гріхи наші проти рідної мови.
1. Вживаються чужі слова, московські або польські, коли в цьому нема ніякої потреби, бо маємо відповідні свої власні. Я, крий Боже, не хочу вигонити з нашої мови чужі слова, без яких вона, як і всяка инша мова, обійтися не може: театр, телєґраф, культура, елєктрика, елємент, кредіт, кооперація, радій і т. ин. Їх однаково розуміє і Француз, і Грек, і Німець, і всякий Славянин. Иноді можна утворити своє власне нове слово: літак замісць аероплян, самохід замісць автомобіль; але далеко в цьому не слід заходити і не варто переміняти слова, що вже більш менш здобули собі права у нашій мові, напр. фотоґрафія, елєк-
